Частина 4 - Збирання

( Тут я взяв вже себе в руки. Це все що вам потрібно знати. Далі прошу прочитати)

Я довго не міг зрозуміти, з якого моменту все почало змінюватися. Не було ні вибуху, ні катарсису, ні гучного рішення типу «з завтрашнього дня я інший». Була тільки дрібниця.

Кіт.

Він прокидався раніше за мене. Сидів біля дверей і дивився так, ніби чекав дозволу існувати.

Я помітив це одного ранку.

Він не нявкав. Не вимагав їжі. Просто дивився.

Я встав, мовчки пішов на кухню, насипав корм. Він підійшов повільно, обережно, ніби боявся, що це сон. Я дивився, як він їсть, і вперше за довгий час відчув щось схоже на відповідальність. Не біль. Не злість. Не порожнечу. А просту думку: якщо я не встану — він не поїсть. Це було дивно.

Я почав помічати його дрібниці: як він боїться різких звуків, як довго дивиться у вікно, як лягає на мою куртку, коли я її залишаю на стільці.

Він ніби не був моїм котом. Він був чиїмось спогадом, який я носив у квартирі.

Одного вечора я сказав йому:

— Ну шо, живемо?

Він не відповів. Але не пішов. І цього вистачило.

***

Я почав ходити в гараж частіше. Раніше я просто сидів там, дивився на мотоцикл, торкався холодного металу, ніби перевіряв, чи він справжній. Тепер я приходив із іншою думкою.

Не «подивитися». А «зрозуміти».

Гараж пахнув пилом, мастилом і старим залізом. Повітря було важким, але чесним. Я стояв перед мотоциклом довго, поки не зрозумів, що не знаю про нього майже нічого.

— Ну шо, — сказав я в порожнечу. — Будемо знайомитись?

Перші дні були тупими. Я відкручував щось — закручував назад. Читав в інтернеті — не розумів половину. Лаявся на себе. Одного разу, коли я возився з проводкою, за почув голос:

Ти його так уб'єш.

Я здригнувся.

Я відкрив ютуб. Написав у пошуку: "мотоцикл не заводиться". Подивився три відео. Не зрозумів половини. Пішов у гараж. Спробував. Не вийшло. Наступного дня — знову. На третій — щось клацнуло. Не в моторі. У голові.

***

З гаража я вийшов пізніше, ніж планував. Повітря надворі вже було іншим — вечірнім, трохи холоднішим, ніж вдень. Ліхтарі тільки починали світитися, і місто ніби переходило в інший режим: менше шуму, більше пауз між звуками.

Я закрив металеві двері гаража, ще раз глянув на мотоцикл крізь щілину між стулками — ніби перевіряв, чи він там справді є.

Кіт сидів у рюкзаку. Я навмисно залишив блискавку трохи відкритою — він не любив темряву, та й дихати треба ж чимось.

— Терпи, — сказав я тихо. — Людей побачиш.

Він не нявкнув. Просто дивився на мене. Телефон завібрував. Я дістав його не одразу. Чат компанії.

Саня:

«Мирон, ти де пропав?»

Артем:

«Ми тут біля магазину, як завжди»

Макс:

«Виходь, якщо живий»

Дімон нічого не писав. Я стояв кілька секунд, дивлячись на екран. Раніше я б не пішов. Просто написав би щось коротке — і все. Але сьогодні було інакше. Я не відчував бажання тікати. І не відчував бажання бути з ними. Це було дивне відчуття — ніби я стояв між двома світами і не поспішав обирати.

Я написав:

Мирон:

«Йду»

Кіт у рюкзаку ворухнувся.

— Спокійно, — сказав я. — Вони не кусаються. Ну, майже.

Вони сиділи біля магазину, як завжди. Саня — на лавці, розвалившись так, ніби лавка була його особистою власністю. Артем стояв поруч і щось показував у телефоні. Макс сперся на стіну і курив. Дімон сидів трохи осторонь.

Я підійшов не одразу. Кілька секунд просто дивився на них здалеку. Колись це було моє місце. Тепер — просто точка на мапі.

— О, дивись, — першим помітив мене Саня. — Мирон ожив.

— Думали, ти вже переїхав жити в гараж, — додав Артем.

Я підійшов ближче.

— Майже, — відповів я.

Макс глянув на рюкзак.

— Ти шо, реально з рюкзаком гуляєш?

Я мовчки відкрив блискавку трохи більше. Звідти визирнула морда кота. Секунда тиші.

— Ти... — Саня повільно кліпнув. — Ти кота з собою носиш?

— А шо? — сказав я. — Він теж живий організм.

Макс присів.

— Дай гляну.

Я не відразу дозволив. Кіт дивився на Макса уважно, ніби вирішував, чи варто йому довіряти. Макс простяг руку повільно, без різких рухів. Кіт понюхав пальці й не відступив.

— Нормальний, — сказав Макс. — Не тупий.

— Це комплімент? — запитав Артем.

— Для кота — так.

Саня подивився на мене.

— Ти дивний став, Мирон.

Я знизав плечима.

— А ти ні?

Саня задумався.

— Ну... ніби ні.

Я сів поруч.

Дімон мовчав.

Він дивився не на кота і не на хлопців — на мене.

Я відчував цей погляд, але не дивився у відповідь.

— Ти часто тепер в гаражі? — запитав він.

— Часто.

— І як?

Я задумався.

— Нормально.

Саня хмикнув.

— От бачиш, — сказав він хлопцям. — Раніше Мирон «нормально» казав тільки тоді, коли йому було максимально хріново.

Я глянув на нього.

— Ти мене аналізуєш?

— Ага, — відповів він. — Безкоштовно.

Я посміхнувся. І сам не зрозумів, коли саме це сталося.

***

Я не планував іти до їхньої квартири. Це рішення не було логічним. Воно просто з'явилося. Я повертався додому після зустрічі з хлопцями. Кіт спав у рюкзаку, притулившись до тканини. Дорога була знайома, але на одному перехресті я раптом звернув не туди. Я зрозумів це не одразу. Будинок з'явився переді мною несподівано. Їхній будинок. Я стояв навпроти під'їзду довго. Не тому, що вагався. А тому, що не знав, навіщо прийшов.

Кіт заворушився.

— Тихо, — сказав я йому. — Тут не твоє місце.

Я зайшов у під'їзд. Сходи були тими самими: сірі, з облупленими перилами, зі знайомим запахом пилу й старості. Двері їхньої квартири були зачинені. Я подзвонив. Довго ніхто не відкривав. Потім клацнув замок. Двері відчинилися на кілька сантиметрів.