Частина 3 - Сповідь (4)

Спочатку я не помітив, що щось змінилося. Мені здавалося, що все залишилось на своїх місцях: місто, вулиці, хлопці, гараж, кіт, телефон, ранки. Просто я став трохи тихішим. Трохи уважнішим до дрібниць. Трохи байдужішим до всього, що не мало значення. Але потім я зрозумів, що справа не в «трохи».

Ми знову зібралися разом через кілька днів після розмови з Дімоном. Нічого особливого — просто вечір, просто лавка біля магазину, просто звична компанія. Саня жував жуйку і щось розповідав про нову дівчину, яку побачив у ТікТоці. Артем сперечався з ним, доводячи, що вона — фейк. Макс мовчав, як завжди, час від часу дивлячись у телефон. Дімон сидів поруч і майже не говорив.

Я слухав їх, але ніби через скло. Слова долітали до мене із затримкою. Я розумів сенс, але не відчував його.

— Мирон, ти нас взагалі чуєш? — раптом запитав Саня.

Я підняв голову.

— А?

— Ну от, — Саня усміхнувся. — Він знову десь у своєму космосі.

Я не відповів. Раніше я б пожартував. Раніше я б кинув щось у відповідь. Раніше мені було б важливо, щоб мене почули.

Тепер — ні.

Я дивився на їхні обличчя і ловив себе на дивній думці: вони були мені близькими, але вже не потрібними так, як раніше. Це лякало.

Я дістав под, зробив затяжку. Дим був теплий, чужий, без смаку.

— Ти став дивним, — сказав Макс несподівано.

Він рідко говорив прямо, тому його слова прозвучали голосніше, ніж мали б.

— В сенсі? — запитав Артем.

Макс знизав плечима.

— Та просто... раніше він був з нами. А зараз ніби фізично тут, але головою — десь далеко.

Я подивився на нього.

— Ти психолог тепер?

Макс усміхнувся.

— Ні. Просто спостерігач.

Дімон глянув на мене. Я відвів погляд. Мені не хотілося пояснювати. Не хотілося виправдовуватися. Не хотілося доводити, що я ще «з ними». Бо я й сам не був упевнений, що це правда.

Ми сиділи мовчки кілька хвилин. Тиша стала густою, як туман.

— Може, підемо кудись? — запропонував Артем.

— Куди? — запитав Саня.

— Та хоч куди. Просто сидіти тупо.

Я знав, що зараз вони чекають, що я скажу щось. Що я запропоную маршрут, як раніше. Що я стану частиною цієї розмови. Та я мовчав.

— Мирон? — тихо покликав Дімон.

Я підняв очі.

— Я, мабуть, піду, — сказав я.

Саня здивовано свиснув.

— Куди?

Я задумався. Я не знав, куди саме. Але точно не сюди.

— Додому, — відповів я.

— Тільки прийшов же, — сказав Артем.

Я знизав плечима.

— Не хочеться.

Вони мовчали. Я встав. Дімон теж підвівся.

— Я проведу, — сказав він.

— Не треба.

— Треба.

Ми відійшли трохи вбік. Хлопці залишилися на лавці.

Я бачив їхні силуети у світлі ліхтаря. Вони щось обговорювали, але я вже не чув слів.

— Ти реально віддаляєшся, — сказав Дімон тихо.

— Я просто втомився.

— Від чого?

Я замовк. Замовк не тому що не знав що сказати, а тому, що не знав чи казати правду...

— Від людей.

Він довго дивився на мене.

— І від нас?

— Не знаю, — сказав я чесно.

Дімон кивнув.

— Це чесно.

Ми йшли поруч, але між нами було більше простору, ніж раніше.

— Ти пам'ятаєш, — сказав він, — як ми раніше могли сидіти до ночі й говорити про всяку фігню?

Я кивнув.

— А тепер?

Я задумався.

— Тепер я слухаю більше, ніж говорю.

— І що чуєш?

Я подивився на дорогу.

— Порожнечу.

Дімон зупинився.

— Стоп. Мирон, ну ти ж не один. В тебе як мінімум є я.

Я усміхнувся.

— Це і є найгірше. Бути не одним.

Він не відповів.

Я пішов далі сам. Дорога додому була довшою, ніж зазвичай. Місто здавалось чужим. Я зайшов у квартиру тихо. Кіт сидів на підлозі біля дверей. Він подивився на мене. Я присів поруч.

— Бачиш, — сказав я йому. — Люди дивні.

Вони думають, що якщо ти мовчиш, то ти їх покидаєш.

Кіт мовчав. Я погладив його по голові.

«А я просто хочу тиші».

Він ліг поруч. Я сидів на підлозі довго. Спостерігав, як тінь від підвіконня повзла по стіні, ніби закриваючи ще один день.

Поки світ за вікном не став темнішим. Поки в голові не стало тихіше...