Частина 3 - Сповідь (3)

Я не планував ні з ким говорити.

Після річниці в мені ніби щось остаточно закрилось. Не зламалось — саме закрилось, як двері, які довго скрипіли, а потім їх просто зачинили на замок.

Я повернувся додому пізно.

Кіт сидів на підвіконні й дивився у вікно так, ніби чекав не мене, а когось іншого.

— Ну шо, — тихо сказав я. — Не прийшов.

Кіт навіть не повернув голову. Йому було байдуже, як і всім.

Я кинув рюкзак на підлогу, сів поруч із ним. Він зістрибнув і підійшов ближче. Потерся об руку — коротко, без ніжності, але чесно.

— Ти хоч не зникай, ок?

Він, звісно, нічого не відповів.

Телефон завібрував. Я не дивився. Потім ще раз. І ще.

На четвертий раз я все ж таки взяв його.

Дімон.

Я довго дивився на ім'я на екрані.

Міг не відповідати.

Міг написати «потім».

Міг просто вимкнути телефон.

Але натиснув прийняти.

— Ти де? — Через екран передавався його спокійний образ.

Найголовніше що мене вразило, це те, що він не писав банальні повідомлення. По типу « ти норм?» , « шо ти?»

Це й насторожувало.

— Вдома.

— Вийдеш?

Я промовчав. Просто залишив смс прочитаним.

— Я не з хлопцями, — додав він. — Сам.

Я подивився на кота.

— Зараз.

Ми зустрілися біля старого магазину, де колись купували енергетики після школи. Тепер він виглядав меншим, ніж у спогадах. Дімон стояв, засунувши руки в кишені куртки. Побачив мене — кивнув, ніби ми бачилися вчора.

Ми йшли повільно, ніби спеціально розтягували дорогу. Місто вже не шуміло, як вдень, але ще не засинало — воно було в тому дивному стані, коли вікна світяться, а люди наче існують десь окремо від вулиць. Ліхтарі горіли нерівно, світло падало плямами, і наші тіні ковзали по асфальту, то зближуючись, то розходячись.

Дімон ішов поруч, не дивлячись на мене. Він завжди так робив, коли думав — дивився кудись уперед, ніби слова не могли народитися, поки він не знайде для них правильний напрямок.

— Знаєш, — сказав він нарешті, — сьогодні ти зробив те, що більшість людей робить роками.

Я не відповів.

— Ти просто сказав усе так, ніби давно це носив у собі і просто вирішив перестати мовчати.

Я знизав плечима.

— А що ще треба було зробити?

Дімон усміхнувся криво, але в цій усмішці не було жарту.

— Не знаю. Можливо, нічого. Але виглядало це так, ніби ти не з ними говорив, а з чимось усередині себе.

Ми звернули з центральної вулиці у вузький провулок. Тут було тихіше. Лише десь далеко грюкнула машина, і собака гавкнув у дворі. Я йшов і думав, що саме тут ми часто ходили раніше — ще тоді, коли все було простіше. Тепер цей провулок здавався меншим, ніби його хтось стиснув разом із нашим минулим.

— Ти змінився, Мирон, — продовжив Дімон, і в його голосі не було докору, тільки факт. — І я не про те, що ти став мовчазнішим. Ти став... точнішим.

Я глянув на нього.

— Ти хочеш сказати що це погано? Ок, я тебе зрозумів.

— Не знаю, — відповів він після паузи. — Але це не ти. Точніше... не зовсім ти.

— А хто? — я засміявся. — Мирон, стою біля тебе. Живий здоровий. Морально підбитий.

Це дійсно виглядало смішн. Ну його відповідь. Так, я змінився, але ж не настільки... мабуть

Дімон зупинився біля огорожі старого садка. Метал був холодний, фарба місцями облупилася. Він провів пальцями по іржі, ніби перевіряв, чи вона справжня.

— Ти почав говорити його словами, — сказав він. — І це помітили всі. Просто не всі можуть це сформулювати.

Я сперся плечем об огорожу.

— Люди завжди когось копіюють. Або ж, вам просто здалось.

— Так, — погодився він. — Але не тоді, коли їм боляче.

Я мовчав.

Вітер підняв сухе листя, воно закрутилося біля наших ніг і розлетілося в різні боки. Я подумав, що ми схожі на це листя — кожен летить у свій бік, навіть якщо починали з одного дерева.

— Ти ж розумієш, — сказав Дімон повільно, — що ти не можеш зайняти його місце?

Я підняв голову.

— Я і не намагаюсь.

— Брешеш.

Я хотів відповісти, але не зміг.

Дімон підійшов ближче.

— Ти забрав мотоцикл. Забрав кота, хоча я думав шо йому вже кранти. Почав слухати його музику. Говориш його фразами. Це не випадковість, Мирон. Це спроба втримати те, що вже не повернеться.

Я відвернувся.

— А що, по-твоєму, я маю робити? — спитав я тихіше. — Просто жити далі, ніби нічого не було? Я ж не його батьки

Дімон довго мовчав.

— Ні, — сказав він. — Але й зникати разом із ним — теж не варіант.

Ми знову пішли. Дорога вела до парку.

Там було темніше, але спокійніше. Ліхтарі світили крізь гілки дерев, і світло падало на землю розбитими шматками.

— Я не зникаю, — сказав я.

— Ти впевнений? — запитав він.

Я задумався.

— Я просто... — слова йшли важко. — Я не знаю, ким бути. Раніше все було простіше. Ми були компанією. Жартували, тупили, сварилися.А тепер я дивлюся на вас і ловлю себе на думці, що ніби стою збоку.

Дімон кивнув.

— Я це бачу.

— І?

— І мені це не подобається.

Я глянув на нього.

— Чого тобі взагалі не байдуже? Вчись он у своїх.

Він усміхнувся.

— Бо ти не Саня і не Макс.

Ти завжди був тим, хто думає більше, ніж говорить.

А тепер ти говориш так, ніби думати вже не хочеш.

Я мовчав.

Ми сіли на лавку біля алеї. Десь неподалік хтось сміявся, хтось слухав музику з колонки. Життя йшло паралельно нам, не зачіпаючи.

— До речі, — сказав Дімон після паузи, — кіт у тебе залишився?

— Ага.. Останнім часом насторожує. Я його знайшов на місці аварії, він сидів, чекав. Забрав його і зігрів вдома. А зараз він просто сидить біля вікна на підвіконні і дивиться в двір. Він чекає його...

— Це дивно, — сказав він. — Наче він єдиний, хто пам'ятає.