Частина 2 - Відлуння (4)

Я не збирався заходити всередину. Це була одна з тих домовленостей із самим собою, які здаються міцними, доки не опинишся перед дверима. Я просто стояв у під'їзді і дивився на знайомі подряпини на стіні, на стару табличку з номером квартири. Ліфт не працював — як завжди. Я пішов сходами. Кожен проліт відгукувався в тілі. Не в ногах — десь глибше. Я рахував кроки, хоча ніколи цього не робив раніше. На третьому поверсі хтось залишив сміттєвий пакет біля дверей. Запах був різкий, але я чомусь подумав, що навіть він тут доречний.

Ти не мусиш, — сказав голос.

— Я знаю.

Але ти все одно зайдеш.

Перед дверима я зупинився. Ключа в мене не було. І це було правильно. Я натиснув дзвінок, але одразу ж відпустив. Ніхто не відкрив. Я обережно штовхнув двері — вони були не замкнені. У коридорі стояла тиша. Не мертва — звичайна квартирна тиша, яка буває вдень, коли всі на роботі. Я зняв куртку, повісив її на гачок. Руки зробили це самі, ніби я приходив сюди вчора.

Звичка — страшна річ, — зауважив голос.

Я зробив кілька кроків усередину. Підлога скрипнула. Я завмер. Потім згадав, що тепер можна не боятися розбудити.

Двері в його кімнату були напіввідчинені. Я не дивився туди одразу. Спочатку вдихнув повітря в коридорі. А потім — крок.

Запах накрив не хвилею, а повільно. Теплий, трохи затхлий, з домішкою чогось металевого. Запах тканини, поту, пилу і життя, яке тут було. Я закрив очі на секунду.

От він, — сказав голос.

— Так.

Кімната була такою, якою я її пам'ятав. Нічого не прибрали, нічого не змінили. Ліжко стояло криво, ковдра зім'ята. На підвіконні — кілька недопалків у старій чашці. Я не знав, чи батьки їх помічали. Мабуть, ні. Я підійшов до столу. Пальці торкнулися краю. Пил залишив слід, тонку лінію. Я дивився на неї довше, ніж треба.

— Ти ж ненавидів пил, — прошепотів я.

Я ненавидів, коли мене змушували прибирати, — виправив голос.

На столі лежав зошит, відкритий на середині. Я не читав. Просто подивився на почерк. Кривий, різкий, місцями нерівний. Я знав ці літери краще, ніж свої.

Я взяв з полиці навушники. Провід був перекручений, як вузол, який ніколи не розв'язується до кінця. Я машинально почав його розмотувати.

Не треба, — сказав голос.

— ок

Я поклав навушники назад. Вони лягли не так, як були. Я повернув їх на місце.

Шафа відчинилася зі скрипом. Всередині висіли речі — худі, куртки, кілька футболок. Я провів пальцями по тканині. Вона була холодна. Але запах ще тримався.

У грудях стало тісно. Не боляче — просто мало місця.

Я сів на ліжко. Воно прогнулося, знайомо. Я сперся ліктями на коліна і подивився в підлогу.

— Тут час застряг, — сказав я.

Ні, — відповів голос. — Це ти зупинився.

Я не сперечався.

Хвилини тягнулися повільно. Я не знав, скільки сиджу. Телефон не діставав. Думки не приходили. Тільки відчуття — густе, важке, як волога тканина. Я встав. Повільно обійшов кімнату ще раз. Ніби перевіряв, чи нічого не загубив. Хоча знав — я нічого не заберу.

— Я не можу це винести, — сказав я.

І не треба, — спокійно відповів голос. — Ти і так це носиш.

Я зупинився в дверях. Обернувся востаннє. Кімната мовчала.

Я вийшов і тихо зачинив двері. У коридорі було світліше. Або мені так здалося.

Коли я йшов сходами вниз, я зрозумів: я не залишив його там.

Ходімо, — сказав голос.

— Ходімо.

І цього разу

мені не хотілося йому заперечувати.