Частина 2 - Відлуння (3)

День почався нормально. Настільки нормально, що це навіть дратувало. Я прокинувся без будильника. Сон був рівний, без снів. Таке траплялося рідко, але цього разу — сталося. Я лежав кілька хвилин, дивлячись у стелю, і думав, вставати чи ні.

Вставай, — сказав голос.

— Куди мені спішити?

Нікуди. Але лежати — це не рух.

Я встав.

На кухні було тихо. Чайник закипів, як завжди. Я налив воду в кружку, кинув пакетик чаю. Забув про нього на кілька хвилин. Потім згадав, випив. Було гірко. Я не міняв пакетик.

Ти ніколи не міняв, — прокоментував голос.

— Я не люблю солодкий чай.

Ти просто не любиш морочитися.

Я не відповів.

Я сів на ліжко з телефоном. Автоматично відкрив тікток. Палець сам гортнув стрічку.

Відео змінювали одне одного. Танці. Реклама. Якийсь хлопець кричав у камеру. Кіт падав зі столу. Хтось плакав. Аніме. Хтось показував нові кросівки.

Я не дивився. Я просто гортав.

Оце життя, — сказав голос. — Палець працює більше, ніж мозок.

— Заткнись.

Я ж не ображаю.

Я взяв под зі столу. Новий. Легкий. Холодний. Зробив затяжку. Дим був м'який. Без різкого удару. Я видихнув у стелю.

— Старий був кращий.

Старий був звичний, — поправив голос. — Це не одне й те саме.

Я ще кілька разів затягнувся. Не тому, що хотілося. Просто — щоб було щось у роті. Я зрозумів, що не відчуваю смаку.

— Я взагалі сьогодні щось відчуваю?

Роздратування, — відповів голос одразу. — Легке. Фонове.

Я відкрив чат компанії. Повідомлень не було. Я перегорнув вверх — старі жарти, тупі меми, якісь домовленості, що так і не відбулися.

Вони напишуть, — сказав голос.

— А якщо ні?

Тоді ти все одно знатимеш, де вони.

Телефон завібрував.

Саня: ви де пропали всі?

Я подивився на повідомлення. Не відкривав кілька секунд.

Одним словом, — порадив голос.

— Яким?

Будь-яким.

Я відкрив чат.

Мирон: тут.

Крапка. Я навіть не думав над цим.

Через хвилину:

Саня: в сенсі тут?

Я подивився на екран.

Не пояснюй, — сказав голос. — Пояснення — це запрошення до дурних питань.

Мирон: вдома

Я відклав телефон.

Саня: ясно...

Саня: шо робиш?

Я знову взяв под. Затягнувся. Видихнув.

— Він завжди так питає.

Бо йому здається, що всім має бути цікаво, — відповів голос.

Мирон: нічо

Я відчув дивне задоволення. Маленьке. Тихе. Ніби я сказав щось дуже точне.

Бачиш? — сказав голос. — Коротко — значить чесно.

Я встав, одягнувся. Вийшов на вулицю. День був сірий, але теплий. Повітря стояло густе, як перед дощем.

Я йшов без напрямку. Просто вперед.

Телефон знову завібрував.

Саня: ти якийсь дивний

Саня: ми сьогодні збираємось

Саня: ти з нами?

Я зупинився. Прочитав тричі.

Не обіцяй, — сказав голос.

— Я і не збирався.

Мирон: подивлюсь

Я заховав телефон у кишеню.

Я йшов далі. Затягувався подом. Дивився, як дим зникає в повітрі.

Ти міняєшся, — мовив голос спокійно.

— Ні.

Так. Просто повільно.

Я зупинився біля магазину. Подивився на своє відображення у вітрині. Стояв хлопець з опущеними плечима і порожнім поглядом.

— Вони це помітять?

Уже помічають, — відповів голос. — Просто ще не знають, що з цим робити.

Я рушив далі.

І десь усередині було відчуття, ніби день ще не закінчився. Ніби він спеціально тягнеться. Щоб щось сказати. Або щоб хтось сказав зайве.

***

Ми зустрілись під вечір. Нічого нового — те саме місце, ті самі лавки, той самий фон із проїжджаючих машин. Тільки ми були інші. Або, може, я.

Саня вже сидів, розвалившись, ніби це його територія. Макс стояв трохи осторонь, як завжди. Дімон щось крутив у руках — запальничку чи ключі, не розгледів. Артьом прийшов останнім і одразу почав щось розповідати, ніби тишу треба було чимось залатати.

Я сів. Нічого не сказав.

— Ти сьогодні якийсь мовчазний, — кинув Саня, навіть не дивлячись на мене.

— Нормальний, — відповів я.

Одне слово. Коротке. Чітке.

Ей, — задоволено сказав голос. — Я тебе не впізнаю...

Саня глянув. Прищурився.

— Та нє, реально. Ти якийсь... інший.

— Може.

— Може що?

— Може інший.

Настала пауза. Не та, що випадкова. Та, яку всі помічають, але ніхто не хоче першим порушувати.

— Та не включай із себе загадку, — вже з роздратуванням сказав Саня. — Ми ж не на допиті.

Я мовчав. Дістав под. Зробив затяжку.

Саня палку перегинає... — сказав голос. — Не здається?

— Просто, — продовжив Саня, — раніше ти був нормальний. А зараз ходиш, як... не знаю. Наче тобі на всіх пофіг.

Я подивився на нього. Не злісно. Просто прямо.

— А тобі не пофіг? — спитав я.

Макс кашлянув.

Дімон перестав крутити запальничку.

— Мені? — Саня навіть засміявся. — Та ти шо. Я ж тут, я питаю.

— Питаєш, — повторив я.

Ееее — тихо сказав голос. — Мирон угомонись.

— Ти питаєш, щоб щось зрозуміти, чи щоб не було тихо? — Кинув я.

Це зависло в повітрі.

Саня випрямився.

— Ти зараз на шо натякаєш?

— Я не натякаю. Я кажу.

— Та не умнічай, Мирон. Ми ж друзі.

— Були.

Слово впало важко. Навіть я відчув, як воно вдарило.