Частина 2 - Відлуння (2)

Перший раз я прийшов у гараж без причини. Тобто причина була, але я не хотів її називати.

Гаражі стояли рядком, як старі зуби — різні, криві, з облупленою фарбою. Мій, ну тобто його, був майже в кінці. Я відкрив двері повільно, ніби боявся, що всередині хтось є. Всередині пахло металом, пилом і холодом. Такий запах не буває новим. Він завжди з минулого. Мотоцикл стояв там, де я його лишив. Я не підходив одразу. Просто стояв. Дивився.

Правильно, — сказав голос. — Не лізь одразу. Дай йому звикнути.

Я сперся плечем об стіну. Руки в кишенях. Нічого не робив.

Просто був. Мені здавалося, що якщо я підійду — щось зміниться. А я не хотів змін. Я хотів, щоб усе було так, як є.

Він завжди спочатку дивився, — тихо додав голос. — Пам'ятаєш? Ще коли я їздив. Брав тебе, пам'ятаєш? Він ще й говорити з тобою будеш, от побачиш.

Я пам'ятав.

Наступного разу я прийшов уже не просто так. Я підійшов ближче.

Провів пальцями по баку. Пил зібрався під нігтями. Я подивився на руку і не витер її одразу.

Бачиш? Він живий, — сказав голос.

— Це просто пил, — тихо відповів я.

Ти теж просто людина. І що?

Я обійшов мотоцикл навколо. Повільно. Ніби знайомився заново.

Доторкнувся до керма. Потім — до сидіння.

— Я ж не розбираюсь, — сказав я сам собі.

А я одразу розбирався? — спитав голос. — Ні. Я просто не боявся.

Я відкрив бардачок. Подивився. Закрив. Знову нічого не робив. Але вже хотів.

На третій візит я сів поруч. Просто на бетонну підлогу. Спина до стіни, мотоцикл переді мною. Я дістав телефон, але не дивився в нього. Поклав поруч. Тиша в гаражі була густою. Вона не тиснула. Вона накривала.

Спробуй, — сказав голос.

— Що саме?

Не знаю. Щось.

Я встав. Підійшов. Вставив ключ. Рука трохи тремтіла. Не від страху — від концентрації.

Не поспішай, — попередив голос. — Він цього не любить.

Я повернув ключ. Нічого.

— Логічно, — пробурмотів я.

А ти чого чекав? — з усмішкою сказав голос.

Я спробував ще раз. Повільніше. Знову нічого.

Я відступив на крок. Видихнув.

Не зламав, — сказав голос. — Вже добре.

Я засміявся. Коротко. Сам до себе.

Наступні дні я приходив частіше. Інколи — на десять хвилин. Інколи — на годину. Я вже не стояв осторонь. Я протирав пил ганчіркою, яку знайшов у кутку. Пробував крутити якісь гвинти, не до кінця розуміючи навіщо. Дивився на деталі, ніби вони могли щось сказати.

— Я ж реально нічого в цьому не тямлю, — сказав я одного разу.

Але тобі подобається, — відповів голос.

— Не знаю.

Знаєш. Ти тут.

І це була правда. Я ловив себе на тому, що говорю вголос. Не часто. Коротко. Так, як він.

— Ну?

— Шо з тобою?

— Давай, не тупи.

Чуєш? — голос був задоволений. — Майже без акценту.

Я не питав, що він має на увазі.

Одного разу я затримався до темряви. Світло лампи було жовте, слабке. Тіні від мотоцикла тягнулися по стінах, ніби він був більшим, ніж є насправді. Я сидів поруч і нічого не робив.

Я б також так сидів. Це заспокоює... авжеш? — сказав голос.

— Ти би завів його, — відповів я.

Завів би. Але не сьогодні.

Я кивнув.

Коли я вийшов з гаража, на вулиці було холодніше, ніж я очікував. Я замкнув двері і на секунду притулився до них чолом.

Все потрібно додому. Завтра повернешся, Мироне. — голос лунав заспокоюючи — От я і не сумнівався в тобі.

***

Я йду туди не до мотоцикла...
Я зрозумів це не одразу. Спочатку все виглядало логічно. Я взувся, взяв ключі від гаража — автоматично. Навіть не перевіряв кишені. Тіло саме знало, що робити. Як маршрут, яким ходиш роками й уже не думаєш, куди звертати.

На вулиці було похмуро. Не темно — просто сіре небо, ніби хтось стер кольори. Люди проходили повз, хтось говорив по телефону, хтось тягнув пакети. Звичайний день, нічого особливого. Я йшов у бік гаражів і не думав про мотоцикл. Це і було дивно.

Ти ж не забув ключі, — озвався голос.

— Ні.

Добре.

Я зловив себе на тому, що крокую повільніше, ніж зазвичай. Ніби не поспішав прийти. Ніби сама дорога була важливішою за пункт призначення. Я дивився по боках. На тріщини в асфальті. На стару жінку з собакою. На хлопця, який курив, спершись на паркан.

А колись я також йшов так... повільно і обдумучи кожен крок— сказав голос.

— Куди?

Просто ішов.

Я вже майже дійшов до гаражів, коли впіймав цю думку. Вона була проста й неприємна. Я не уявляв, що буду робити, коли зайду всередину.

Не було плану. Не було «сьогодні я...». Просто... йшов. Я зупинився. Реально зупинився посеред дороги.

— Я ж не до мота йду, — сказав я вголос.

Тиша.

А до чого? — спитав голос не одразу.

Я не відповів. Бо не знав.

Я стояв і дивився на ворота гаражів. Вони були такі самі, як завжди. Нічого нового. Але в грудях було дивне відчуття — ніби я прийшов не в місце, а в стан.

Ти йдеш сюди, бо тут я, — спокійно сказав голос.

— Ти — де?

Тут. Усередині. І трохи — зовні.

Мене це не налякало. І це було гірше. Я пішов далі. Відкрив гараж. Усередині було прохолодно. Запах той самий. Нічого не змінилося. Мотоцикл стояв на місці. Я подивився на нього — і не підійшов одразу. Сів на ящик біля стіни. Опустив голову. Руки звисали між колін.

— Я не знаю, що роблю, — сказав я.

Знаєш, — відповів голос. — Ти приходиш не бути одному.

Я засміявся. Тихо. Без радості.

— Ти ж не людина.

Мирон прийди до тями. Це я. Це мій голос. Я ще тут. Не фізично звісно, але як мінімум в твоїй голові. — кинув голос...