Частина 2 - Відлуння (1)

( голос почав з'являтись з незвідки. Я його просто чув. Чув і не заперечував. Якби хтось побачив як я розмовляю з пустотою вже давно б відправили мене в психіатрію. В мені так його просто не хватає)

Я знову відкрив чат. Те саме відчуття — дивитися на екран і не знати, що сказати. Хлопці вже чекали на зустріч, хоча минуло лише кілька хвилин з моменту мого повідомлення.

Відкривай, Мирон. Просто відповідай. Коротко. Одне слово. Точне. — почув я голос у голові, і він був схожий на нього. Так, на нього. Того, що колись сидів поруч, сміявся, заводив нас, підштовхував до безглуздих витівок.

Я подивився на перше повідомлення.

Саня: Йо, шо з нами, ти де?

Я: Тут.

Так, коротко. Не розпинайся. Одне слово. Достатньо.

Макс: Збираємось вже, чи ще ніхто не готовий?

Я: Готовий.

Голос у голові підказав: «Ідеально. Не додавай зайвого. Просто факт. Ніяких "ну я ще..." або "можливо". Просто готовий — і все».

Я відчув дивний спокій. Наче хтось сидів поруч і робив все замість мене.

Дімон: Хлопці, а Мирон реально йде? А то останнього разу...

Я: Йду.

Трохи колючо. Так, як він завжди робив. Ідеально. Не розтягувати. Один раз — і відчутно.

Хлопці посміялися. Трохи. Не голосно. Саня кинув короткий смайлик, Макс подивився на екран і здивовано підняв брови. Вони ще не розуміли, що відбувається.

Артем: А ти взагалі будеш говорити сьогодні, чи просто так ходити?

Я: Можливо.

Можливо. Додаємо інтригу. Одне слово, і вони будуть мучитися з думкою, що я думаю.

Саня здивовано на мене подивився, зітхнув і відписав: «Ладно...»

Внутрішній голос підсміювався: Слухаєш, як вони плутаються? Приємно, правда? Не перестарайся, Мирон. Просто дивись.

Я закрив телефон. Не тому, що хотів, а тому, що не було сенсу його тримати в руках. Думки знову почали блукати, але тепер я помічав голос. Кожне рішення, кожне слово, що я промовляв — його шепіт, точний, швидкий, холодний.

Вони зустріли мене біля старої лавки. Реакція — очі трохи розширилися, Макс навіть посміхнувся, але швидко зникло.

— Йо, — сказав я.

— Йо, — відповів Саня.

Копія. Ідеально. Відразу зрозуміли, що щось змінилося. Але не знають як.

— Ну що, — почав Дімон, — пішли кудись?

— Йдемо, — відповів я.

Мовчання. Трохи незручне. Але голос у голові підказував: Не розтягуй. Мовчання теж працює. Вони не знають, що робити.

Ми йшли вузькими вуличками, і я помічав усе: сміття, що колись кидали ми жартома, собак, що ганялися за котами, старі рекламні щити, що вже потьмяніли. В голові голос коментував усе: Запам'ятовуй. Все це він бачив. Все це — частина нас.

Відтоді я відповідав однослівно майже на все. Вони дивилися, кидали погляди один на одного, трохи роздратовані, трохи заінтриговані. Іноді хтось починав жартувати — я відповідав коротко, точно, холодно. Жарт помирав на губах, сміх затихав.

Я помічав, як змінюється атмосфера. Вони ще намагаються дотиснути мене, але голос у голові шепотів: Не піддавайся. Не треба. Одне слово — і все ясно.

і я відчував дивний спокій. Не задоволення. Спокій порожнечі. Наче всі емоції, що колись робили ці зустрічі виснажливими, були замінені одним точним, холодним програмним кодом. «Ідеально», — повторив голос. І цього разу я йому повністю повірив.

Після тієї прогулянки вони почали помічати мене уважніше.

Не прямо. Не в лоб.

Просто дивилися довше, ніж треба.

— Ти сьогодні якийсь... — почав Макс і замовк.

— Який? — спитав Саня.

— Нормальний.

Вони мовчали кілька секунд. Я бачив, як Саня почухав потилицю — він завжди так робив, коли не знав, як продовжити. Макс дивився на асфальт, ніби шукав там підказку.

— Ти не злишся? — нарешті запитав він.

— Ні.

Одне слово — і крапка. Ніяких пояснень. Пояснення — слабкість.

Я не відчував злості. І радості теж. Просто... нічого. Але голос знав, що казати.

Ми зайшли в магазин. Світло різке, запах пластику і дешевого кофеїну. Дімон узяв енергетик, Саня — чипси.

— Будеш? — спитав він, тримаючи пачку перед моїм обличчям.

— Не хочу.

Колись ти б додав «дякую» або «пізніше». Не зараз. Не треба.

Саня знизав плечима.

— Ну ок.

Я помітив, що він образився. Трохи. Але не знав — на мене чи на тишу між нами.

Ми вийшли надвір. Я дістав под, зробив затяжку. Голос у голові прокоментував: Повільно. Не поспішай. Він завжди затягувався повільно.

— Ти ж казав, що кидаєш, — кинув Артем.

Я: Казав.

Факт. Без виправдань.

— І?..

— Передумав.

Макс засміявся, але сміх був нервовий.

— Та ти реально як він, — сказав він, і одразу замовк.

Я нічого не відповів.

Бачиш? Вони самі це вимовляють. Ти нічого не робиш.

Ми сіли на лавку. Хтось щось розповідав — я не слухав. Я слухав голос.

Подивись на них. Вони говорять багато. Зайвого. Ти — ні. І це правильно.

— Мирон, — раптом звернувся до мене Саня, — ти взагалі з нами?

— Так.

— А чого мовчиш?

— Слухаю.

Саня стиснув губи.

— Раніше ти був інший.

Я подивився на нього. Довше, ніж треба.

— Раніше, — сказав я.

Голос тихо засміявся. Чуєш? Навіть інтонація. Ти вже майже не відрізняєшся.

Пізніше, коли ми розійшлися, телефон знову завібрував.

Макс: Ти ок?

Я: Так.

Макс: Просто ти дивний останнім часом

Я: Буває.

Універсальна відповідь. Завжди працює. Повір мені, я знаю.