Частина 1 - Після (3)

Цього разу я прокинувся і зрозумів одну дивну річ — я виспався. Не ідеально, не "як у дитинстві", а просто нормально. Без важкої голови, без того тупого відчуття, ніби ніч була коротша за моргання.

Я лежав ще хвилину і прислухався до себе. Нічого не гуло, не тиснуло. Тіло не просило ще п'ять хвилин, як завжди. Воно просто... було. І цього вистачало.

Отак, значить, виглядає сон, — подумав я. — Запам'ятай, Мирон, раптом знову забудеш.

Я встав без злості. Без поспіху. Навіть кроки були тихіші, ніж зазвичай. І чомусь від цього день одразу не здавався ворогом.

Не хороший.

Але й не проти мене.
 

На столі лежав мій под. Старий. Подряпаний. Я взяв його в руки, прокрутив між пальцями. Коли востаннє я його чистив? Коли міняв? Пам'ять не підказувала. Він уже не тягнув нормально. Іноді булькав, іноді просто мовчав, ніби теж втомився.

— Та ясно, — пробурмотів я. — Час тобі на пенсію.
Рішення було просте. Без думок і вагань. Купити новий — не значило щось змінити. Просто купити новий.

Я швидко зібрався, одягнувся, взяв телефон і ключі. У дзеркалі побачив себе звичайного: трохи втомленого, трохи байдужого. Не затримав погляд. Не хотілося ні про що думати.

На вулиці було просто світло — рівне, без настрою. Я йшов, дивлячись під ноги. Асфальт у дрібних тріщинах здавався знайомим, як шкіра старої людини.

Думки то з'являлися, то зникали. Я майже не помічав, що думаю про щось конкретне. Помічав лише котів, собак, знайомих людей, що кудись поспішали. Я знав, куди йду. І цього було достатньо.

Всередині приміщення було яскраво. Світло різало очі. Я стояв, дивився на вітрину і ловив себе на дивному відчутті: ніби я вже робив це раніше. Стояв, вибирав, мовчав.

— Вам допомогти? — запитали мене.

— Та... — я зам'явся. Дістав кишені свій і показав. — Просто новий.

Кивок. Розуміння. Без зайвих питань. Я ткнув пальцем у перший нормальний варіант.

— І ще... — слово вилетіло з мене до того, як мозок встиг його опрацювати. Мій голос звучав плоско, як зазвичай. — Такий самий.

Констультан подивився на мене, потім — на вітрину, потім знову на мене. Нічого не сказала. Просто взяла ще один.

Колись я завжди брав два. Один — собі. Другий — йому. Бо він завжди забував. Бо "та я потім куплю". Бо "бро, виручи". І я виручав. Автоматично. Навіть не задумуючись.

Я зловив себе на тому, що тримаю ці два поди так само, як тоді. Один у лівій руці, один у правій. Наче зараз повернуся, простягну і скажу: "На, тримай. Тільки не загуби знову."

А давати було нікому. Мотоциклу це не треба. Ця думка промайнула і зникла, залишивши після себе лише гіркуватий усмішку.

— Все нормально? — знову спитали.

— Так, — відповів я швидко. — Все ок.

Я заплатив. Вийшов. Двері зачинилися за мною, і шум залишився всередині.

Я вийшов. Двері зачинилися, відрізавши яскравий шум. На вулиці була інша тиша — вулична, прийнятна. І в ній вага в кишені відчувалася чіткіше.

На вулиці я зупинився. Дістав пакунок. Подивився ще раз. Два.

— Ідіот, — тихо сказав я собі. — Повний.

Але назад я не повернувся. Не тому, що було лінь. Просто... не захотів. Наче якщо я поверну другий — доведеться визнати щось уголос. А я не був готовий. Я пішов далі. В кишені відчувалася вага — зайва, але знайома.

Я дійшов додому. Повільно. Два поди в кишені. Порожнеча в грудях. Вони більше не суперечили одне одному.

***

Я взяв под і банку жижи, одягнув куртку і вийшов із квартири. Повітря було трохи прохолодне, але не холодне — таке, що тягне подихом і змушує йти далі. Не поспішав. Кроки самі знали ритм, а я просто йшов, думаючи про щось і майже ні про що водночас.

Я звернув у бік лісу. Стежка була знайома, але водночас трохи чужа — листя лежало по-новому, гілки торкалися плечей і ніби запрошували пройти далі. Повітря пахло землею і вологим мохом, а іноді — сигаретним димом з якоїсь віддаленої хати. Я помічав котів, що стрибали між дворами, собак, що тяглися слідом за своїми господарями, людей, що поспішали кудись і навіть не дивилися під ноги.

І раптом я згадав. Тут, недалеко від цього лісу, сталась та аварія. Та, через яку все змінилося. Мене не тягнуло дивитися на точне місце, але я зробив крок уперед. Серце трохи стислося, а ноги йшли самі. Місце виглядало звично і водночас моторошно. Трава була піднята в тих місцях, де колись була метушня, і навіть запах — змішаний з пилом і чимось незмінно важким — повертав спогади, які я намагався тримати десь глибоко.

Я стояв кілька секунд, дивлячись на землю. І тут помітив рух. Маленька тінь між травою. І одразу впізнав його. Кота. Того самого, якого ми колись знайшли в дворах, тоді, коли сміх і шум ще щось означали. Він сидів, наче чекав. Глянув на мене очима, що знали всі наші таємниці, і замуркотів тихо.

Я опустився на коліна, відчуваючи, як серце трохи розслабляється, хоча думки все ще плуталися. Провів рукою по його спині — тепла, м'яка шерсть, тремтяча від холодку. Кот пригорнувся до мене, а я дивився на нього і раптом відчув дивне відчуття: ніби час трохи зупинився, і зараз все може бути інакше.

— Ну шо, друже, — тихо прошепотів я. — Тепер ти зі мною.

Він обережно вийшов із трави і підійшов, вивчаючи мене очима. Потім обережно потерся об мої ноги, ніби підтверджуючи, що погоджується. Я нахилився, підняв його на руки. Він зручно влаштувався, муркотів тихо, і ми рушили назад у бік дороги.

...запах — змішаний з пилом і чимось важким — повертав спогади. А серед цього запаху — маленька, тепла цятка життя. Ніби саме тут, де все закінчилося, щось вирішило початися знову.

По дорозі я помічав все: як світло сонця падало на ліс, як вітер зривався в гілках, як тиша ставала глибшою, коли ми йшли далі. Я майже не думав про минуле — воно просто було навколо, як тіні дерев. Але водночас відчуття новизни з'явилося так тихо, що я ледь помітив: тепер у мене є щось своє, хоча й маленьке, хоча й мовчазне.