Частина 1 - Після (2)

*сповіщення в телеграм*
Саня: в 17.00 біля школи

Замок. Ключ. Двері.

Вийшов на вулицю, погода похмура, та і вже починає темніти. Сонце ховалось за будинками. Йшов до хлопців повільно, не поспішаючи, ніби час усе одно нікуди не дінеться. Асфальт під ногами був нерівний, з тріщинами, які я раніше не помічав. Тепер же, я помічав все. Навіть те, що не мало значення.

У голові крутився рядок Цоя: «Криши домов дрожат под тяжестью дней...» Я підняв очі на будинки вздовж дороги. Сірі, обшарпані, з балконами забитими старими речами. Вони стояли мовчки, рівно, ніби їм байдуже. Але я рапотом чітко уявив, як кожен день лягає на них ще одним шаром. Не різко, не катастрофічно — просто тисне.

Дні важать. Не однаково, але всі. Вчорашній, Позавчорашній. Ті, в яких нічого не сталося, але вони всеодно залишили слід.

Я подумав, що люди — як ці будинки. Поки дах не впав, усі роблять вигляд що все окей. Якщо стоїш — значить справишся. А те, що всередині давно тремтить і скрипить — це вже мабуть, «характер».

Я рушив далі, до школи, до хлопців. Залишалось ще два повороти і один перехід. Достатньо часу щоб дістати под і відволіктись.


Горло раптом стиснуло. Я закашлявся, вдихнув дим занад то різко. Не від пода. Від думки. Вона влучила між ребер, знайшла ту саму тріщину. Я затягнувся, підійшов ближче, видихнув дим повільно, прямо перед собою. Коли він розвіявся — я вже стояв серед них.

— Я тут, — сказав чітко і без запину. Голос звучав констатацією. Фактом. Ніби я тільки що прибув з подорожі, а не прийшов два квартали.

— ну що, куди йдем? — відложуючи телефон у карман запитав Артьом.

— Та жди ти йдем та йдем — кинув Дімон.
 

Ми ще трохи постояли біля школи. Стояли тупо, без сенсу.

— То шо, — сказав Артьом, — ми тут ночувати будемо чи підемо кудись?

Я йшов трохи позаду. Я дивився на них і не міг згадати, коли востаннє відчував себе частиною цього.