Частина 1 - Після (1)

Я лежав у темряві. Темрява була густа, як смола, що стікає по стінах. Я міг би сказати, що це ніч, але вона була не ніччю — це була порожнеча. Місяці я не спав. Я не пам'ятав, як це — закрити очі і не рахувати стелю. Рахував тріщини на стелі, пил на підвіконні, відбитки на склі. Кожна деталь світу виглядала чужою, як ніби хтось її поклав тут, щоб я дивився, але не торкався.

Час розклався на шматки. Раніше я думав, що ніч спокійна. Тепер — це тільки шум у голові, постійний, як тікання годинника, що ніхто не слухає. Я крутився на спині, перевертався на бік. М'язи боліли, але це не важливо. Тіло — лише контейнер. Все, що всередині, вже не реагує.

Іноді я піднімав руку, щоб відчути. Повітря здавалося важким. Я ловив себе на тому, що навіть думати про їжу або воду — марно. Все було чужим. Я слухав себе, слухав шум у голові, і він був єдиним, що існувало. Навіть я був частиною цього шуму.

Я закрив очі. Ніч... вона тяглася нескінченно. І навіть у темряві, навіть у самотності, я чекав, хоч не знав чого. Можливо, щоб щось змусило мене відчути себе живим.

Я перевертався на інший бік. Лампа на столі давала слабке світло, але воно не пронизувало темряву, а лише робило її глибшою. Я дивився на пил на підвіконні. Він осідав там щодня, а я цього навіть не помічав, поки не став його рахувати. Кожна частинка була маленьким нагадуванням, що час триває, навіть якщо мені байдуже.

Кожен звук у квартирі здавався надзвичайно гучним. Шурхіт батареї, скрип дверей, звук крапель у ванній — все це наче тримало мене на межі божевілля. Я прислухався. Лічив секунди між краплями. Слухав себе. Іноді здавалося, що я чую серцебиття того божевільного у сусідній кімнаті. Потім згадував, що він більше не тут, і тиша ставала ще важчою.

Я підвівся, ліг на підлогу, дивився в темряву. Місяці без сну зробили мене гнучким у рухах, але я не відчував радості від цього. Тіло було лише механізмом, що підкорявся законам тяжіння. Руки лежали поряд, пальці ледве торкалися підлоги. Навіть подих здавався чужим.

Я знову намагався згадати щось живе. Щось, що робило мене собою. Але пам'ять була розірвана, як старий фотоальбом із вирваними сторінками. Кожен образ був фрагментом: сміх, запах його речей, м'які кроки. Я ловив ці фрагменти, наче вони могли мене врятувати, але вони тільки нагадували про порожнечу.

Темрява навколо мене стала майже осяжною. Я міг відчути її вагу на грудях. Вона накривала і відпускала. Іноді я розмовляв із собою. Не словами, а думками, тихими, беззвучними. Часом вони перетворювалися на слова йогові, я їх повторював у голові, а потім відпускав.

Я підвівся з ліжка. Кроки були тихі. Лише мої власні звуки нагадували мені, що я існую. Я підходив до вікна, дивився на місто, яке не знало мого імені. Ліхтарі пробивали туман Вони йшли поруч, але я чув лише шепіт: "Запам'ятовуй. Все це він бачив". Щось всередині рвонулося: А я? Чи я це бачу? Але голос, холодний і чіткий, придушив питання: Неважливо. Дивись як він.

Іноді думка про нього ставала гострою, різкою, як лезо. Я згадував його посмішку, і вона раптом втрачала форму, перетворювалася на пустоту. А потім знову шум у голові, нескінченний, що не дає спати.

Я повернувся на ліжко. Руки спочивали на підлозі, очі дивилися у стелю. Тіло було втомлене, але розум не давав відпочинку. Я уявляв, що світ за стінами продовжує крутитися, але він уже не мій. Він був чужим.

Я слухав тихі звуки квартири. Стіни здавалися товстішими, повітря важчим. Я думав про майбутнє, і воно було порожнім. Жодних планів, жодних надій. Лише шум у голові і тиша кімнати.

Я лежав і спостерігав. Ніч триватиме ще довго. А я був готовий. Спостерігати. Рахувати. Чекати, поки ця порожнеча не набуде форми. Будь-якої форми.

Я навіть не знав, чи хочу, щоб вона відступала.

Ніч повільно відступала. Темрява стала тоншою, не такою густою. На підвіконні з'явилися слабкі промені, які не гріли, а просто висвітлювали пил і тріщини на стінах. Світло рухалося повільно, ковзаючи по кімнаті, і я бачив його, як чужий предмет. Не мій, а просто щось, що існує поруч.

Я лежав, дивився на стелю, не замикаючи очей, і відчував, що щось змінюється. Не я, не моя порожнеча. Просто час. Він продовжує рухатися, навіть якщо мені байдуже.

Повітря стало трохи теплішим. Ледь чутно, але відчутно. Я знову намагався відчути себе тілом. Руки, ноги, плечі — все це було тут, але не належало мені. Лише механіка, яка повторює рухи.

Я почув перші звуки квартири: плескіт води з кухні, слабке шурхотіння батареї, скрип дверей. Все це здавалося чужим, але одночасно знайомим. Звуки світу, який продовжує жити, хоча я стою осторонь.

На мить здавалося, що можна повільно підвестися. Я сів на ліжку. Ноги ледве торкалися підлоги, руки тремтіли. Звичайна дія — піднятися, одягнутися, рухатися — стала дивною, чужою. І все одно я зробив перший крок до ранку.

Я подивився у вікно. Міські ліхтарі ще блищали, але сонце почало пробиватися крізь хмари. Його світло не проганяло ніч. Воно просто існувало поряд. Як і я.

Я глибоко вдихнув. Повітря було холодним, але теплішим за ніч. Я ще не прокинувся. Мій розум залишався наполовину в темряві, слухав шум у голові, рахував тріщини, переживав тіні минулого.

Але ранок був тут. Тихий, повільний, чужий. І я залишався з ним — лежав, сидів, спостерігав. Зовнішній світ просочувався через вікно, а внутрішній — залишався порожнім.

Ще мить — і хто знає, можливо, завтра він буде трохи іншим. Або ні. Я не чекав. Я просто сидів, слухав себе і світ навколо, готуючись до того, що на мене чекатиме далі.
 

Сидіти дома вже набридло. Прогулятись. Сам. Вулицею. Єдине що прийшло в голову. Писати Дімону не хотів так само як Максу, Сані чи тому самому Артьому. Та вони б згодились, безперечно, але чи хотів зараз цього я? Точно ні.

Тож я зібрався, закрив двері і вийшов в підїзд. Моя дев'ятиповерхівка виглядала так само, як і завжди: вицвілі стіни, облізла фарба на перилах, запах тютюну, який з роками в'ївся в бетон сильніше, ніж будь-яка фарба. Здається, вони тут скрізь такі. Зайдеш в не свою і навіть не помітиш.
Вирішив йти в парк. Там людей мало ходить та й лавочки є щоб сісти і подумати на свіжому повітрі, а не в душній кімнаті.
Я йшов вулицею, руки в кишенях, плечі напружені. Повітря пахло мокрим асфальтом, але для мене воно було чужим. Я побачив їх здалеку — батьки нашого Екстримала. Вони стояли біля переходу, дивилися в сторону дороги, і здавалися такими самими байдужими, якими були завжди.