Forever Young. Розділ 13

День минув буденно. Ми з Мироном грали на компі, гортали TikTok, говорили про завтрашню фотосесію.

Увечері він зібрався додому.

— В тебе точно все ок?

— Да.

— Ну, тоді до завтра.

Я посміхнувся.

— Бувай, брат.

Він не придав цьому значення. А я знав, що це востаннє.

Я лежав до півночі. Ковток енергетика, затяжка, ковток, затяжка. Мирон написав у телеграм: кружок, де він іде в магазин. Я кинув реакцію і закрив чат.

О 1:37 я встав. Не переодягався. Взяв ключі, вийшов.

У гаражі стояв мотоцикл. Я залив бензин до країв. Глянув на гараж востаннє і закрив замок.

Я завів двигун. Виїхав на трасу. Телефон на беззвучному.

Зупинився посеред дороги. Відкрив чат компанії. Натиснув «запис кружка».

— Ну шо, доброї ночі. Не хотів не попрощатись. Зробіть, як казав. Цитату не забудьте. Все. Пока.

Відпустив. Вимкнув телефон. Викинув у кущі.

Натиснув на газ. Стрілка спідометра поповзла вгору. 200. 240. 270.

Світ за вікном перетворився на суцільний гул.

Я виїхав на зустрічну. Фари фури наближалися швидше, ніж я думав.

В останню секунду я зрозумів, що не хочу цього. Але було пізно.

Удар.

***

Мирон прокинувся, зробив каву. Тільки сів — задзвонив дзвінок.

Він спокійно відкрив двері, наче нічого. Перед ним стояв напружений Макс, а за спиною — ще четверо: Артьом, Дімон, Саня і навіть Вадік.

Вони зайшли, не питаючи. Атмосфера була тісною.

— Ти смс у групі бачив? — заговорив першим Макс.

Мирон сів за стіл, підсунув до себе каву.

— Ні, не бачив. Тільки встав, телефон на зарядці. А що там?

— Кхм… — Макс на мить завагався. — Не знаю, як це пояснити. Зайди, сам подивись. Тільки… краще сядь.

Щось у його тоні зламало Миронову байдужість. Він різко підвівся і пішов у кімнату. Руки вже тремтіли, коли він брав телефон. Розблокував. Відкрив. Кружок.

Прослухавши повідомлення до кінця, він підняв погляд на хлопців. І засміявся. Сухим, коротким, неприродним сміхом.

— Ха-ха. Смішно. Оце ви підстроїли, так? Ну і де він? Хай заходить, я кави поставлю.

— Його немає, — глухо сказав Макс.

— Та бути не може… — голос Мирона зламався. Він знову дивився на екран, ніби намагаючись знайти там підказку. — Він же був у мережі… Був!

— Мм. Останній раз

— о 02:21, — тихо додав Саня. — Мирон… ти в порядку?

Але Мирон вже не міг стримуватися. Сльози котилися по обличчю самі, без його згоди.

— Вчора… я пішов від нього. Він… посміхнувся мені. Сказав: «Бувай, брат». Я НЕ ЗРОЗУМІВ. Я мав зупинитися! Мав залишитися! Це я…

Він не договорив, задихнувшись від плачу. Мужність більше не мала значення. Зараз можна було не триматися. Решта хлопців мовчали, стискаючи щелепи, намагаючись не піддатися на хвилю.

— Зараз не до цього, — обережно перервав хтось. — Але нас на фотосесії чекають. Ми повинні прийти.

— Так. Повинні, — механічно відповів Мирон, втираючи рукавом сльози. — Зараз одягнуся.

Він різко зачинив за собою двері.

Через деякий час усі п’ятеро стояли біля фотозали. Не вистачало одного, щоб переступити поріг. Зібравшись з духом, вони зайшли. Привіталися. Сіли.

Однокласники вже зібралися. Класного керівника ще не було.

Хлопці сиділи, напружені, кожен у своїх думках, але трималися разом. Як стіна.

Прийшов класний керівник. У залі запала тиша, наче всі відчули щось важке.

Він підійшов до них, потис руки. Тиша тривала ще тридцять секунд. Потім він спитав:

— А де шостий?

У Мирона в горлі став ком. Але він вимовив, намагаючись, щоб голос не здався:

— Його не чекайте.

— Як це «не чекайте»?

— Бо його не буде, — не витримавши, кинув Макс.

У повітрі завис нерозумний, тупий вакуум.

— Він сьогодні вночі розбився на трасі, — різко, чітко, як удар ножем, сказав Дімон. — Все. Його немає.