Forever Young. Розділ 12

Ми повернулися. Батьки, як завжди, сиділи в своїх кімнатах, не піднявши голови. Макс сів на стілець, штовхнув ногою коробку з енергетиками.

— Ти норм? — запитав він. Без вступів.

Я сів на ліжко, взяв телефон, але не включив. Просто тримав.

— Норм, — відповів я. Голос був сирим після безсонної ночі.

Мирон сів на підлогу, спершись на шафу. Його погляд був занадто пильним.

— Не бреши, — тихо сказав він. — Ми тебе бачимо.

Макс кивнув.

Я подивився у вікно. Сіре небо виглядало так само виснажено, як і я.

— Я… — почав я, і слова застрягли в горлі. — Ніч була жахливою. І все.

Мирон зітхнув.

— Ти не спав?

— Ні.

— Чому? — нахилився Макс.

Я ковтнув повітря. Відмахнутися було неможливо.

— Думки, — сказав я. — Звук у голові не вимикався. Батьки допекли. Взагалі все було тупо. І я сам.

Плечі опустилися. Поразка.

Хлопці помовчали.

— Ми чули музику, — сказав Макс.

— Знаю. Треба було щось заглушити. Інакше — ад.

Мирон стиха вилаявся.

— Ти так не роби більше.

Я подивився йому в очі.

— А що мені робити? Лежати і слухати, як вони гризуться, а в голові гуде? Музика — єдине, що хоча б на мить рятує.

Мовчання стало ще густішим. Макс подивився на коробку.

— Ти їх скільки випив учора?

— Вісім, — сказав я просто.

Макс ледь не задихнувся.

— Вісім? Ти з глузду...

— Нічого мені не буде, — різко перебив я. — Це мене тримає.

Мирон шипнув:

— Ти розумієш, що це ненормально?

Я відвів погляд.

— Мені пофіг.

Кіт вискочив з-під столу і вмостився у мене на колінах. Теплий, важкий, муркотливий. Я провів рукою по його шерсті. Він був єдиним, хто заспокоював без слів.

— Ти можеш нам говорити, — тихо промовив Макс. — Ти не один.

— Знаю.

Мирон глянув на годинник.

— Які плани?

— Не знаю. Можемо сидіти тут. Мені байдуже.

— Ми з тобою, — повторив Макс. — Навіть якщо мовчати.

Я кивнув і замовк.

Тяжкий спокій повис у кімнаті. Не зовсім комфортний, але кращий за ніщо.

І тоді телефон Мирона завібрував. Його обличчя стало кам'яним.

— «Якщо він не зайде — я прийду сам», — він прочитав повідомлення вголос. — Від психолога.

По спині пробіг холод.

— Вона серйозно прийде сюди, — сказав Мирон.

Макс додав:

— Тоді треба діяти. Бо так це пастка.

А я думав: чому я не можу просто залишитися в спокої? Чому кожен день хтось чіпляється?

— Я не знаю, — сказав я. — Не хочу ні з ким говорити. У голові шум. Не сплю уже… не знаю скільки.

Потім додав:

— Я подумаю.

І це було найчесніше, що я міг видати.

Я сидів на стільці, вони — на ліжку. Обговорювали щось пошепки. Я втупився у вікно, крутив електронку в руках. Музика в навушнику приглушувала, але не глушила внутрішній гул.

З кухні долинали звуки. Батьки прийшли. Не привіталися. Пройшли повз, ніби ми були частиною інтер'єру.

Я звик.

Мирон дивився на мене, намагаючись зчитати стан. Макс крутив у руках другу банку енергетика.

Вони хотіли говорити. Я — ні.

Мене вивів з трансу грюк дверцят холодильника. Батько щось діставав, потім грюкнув.

На мить захотілося піти і сказати: «Ти взагалі пам’ятаєш, що ми тут?»

Але я мовчав.

Доки мати, проходячи повз, не кинула:

— Музику тихіше. Сусідам може заважати.

Вона навіть не зупинилася.

Чудово. Вона чує музику, знає, що я тут, але не питає нічого. Весь діалог.

Я вимкнув трек. Залишилася тиша. Та, яку я ненавиджу.

Я вже відкрив рот, як раптом з вітальні гримнув голос батька:

— Ти там живий, чи знову цілий день валятимешся?

Він навіть не зайшов. Просто крикнув крізь стіну.

Мене наче щелкнуло. Крихітний, останній перелом терпіння.

Я повільно підвівся. Настільки повільно, що кожен м'яз протестував.

Мирон і Макс теж підвелися — відчули зміну.

Я вийшов у коридор.

Батько сидів на дивані, у телефоні. Не повернув голови.

— Я нормальний, якщо тобі цікаво, — сказав я холодно, рівно. Як прогноз погоди.

Батько пирхнув:

— Та ти останнім часом взагалі нічим не займаєшся.

Мати вийшла з кухні, витираючи руки.

— Іди до психолога хоч раз, — додала вона так, ніби радала сусідській кішці. — Може, хоч там з тобою хтось поговорить.

«Хтось». Не вони. Хтось.

Я автоматично посміхнувся. Вийшло похмуро.

— Я його вже заблокував. Він більше не подзвонить.

Мати здивовано кліпнула, але без емоцій. Ніби я сказав, що виніс сміття.

— Ну… твоє діло. Мені байдуже.

«Байдуже». Прямо сказала. Навіть не прикрилася.

Макс за моєю спиною різко видихнув. Мирон стиснув кулаки. Їм було важче чути, ніж мені казати.

— І знаєте що… — я дивився на них, не моргаючи. — Поки ви тут сиділи, я минулої ночі катався на мотоциклі. Один. У темряві. Міг не повернутися. Але ви б навіть не помітили.

Батько скривився:

— І що тепер?

Ось і все. Остання крапля.

Я відчув, як щось розривається в грудях. Слова вирвалися самі:

— НІЧОГО. Бо вам все одно. Ви навіть не знаєте, що я випив вісім енергетиків за ніч. Вісім. А ще чотирнадцять у коробці. І вам не цікаво. Ви не запитали, чому я не сплю. Чому не їм. Чому. Нічого.

Мати тихо сказала:

— Ти перебільшуєш…

Я зробив крок уперед.

— Я? Перебільшую? Ви мене не бачите. Власну дитину. Хоч раз спитайте, що в мене в голові. Чи мені не страшно. Чи не боляче.

Тиша. Тільки телевізор пищав рекламою.

Я видихнув. Повільно, глибоко.

— І знаєте… навіть зараз ви думаєте не про мене. А про те, що я вам заважаю.

Батьки мовчали. Так щиро, що я вперше повірив у їхню байдужість.

Я розвернувся й пішов назад у кімнату.

Мирон і Макс стояли, ніби готові підхопити мене. І вперше за день я відчув: у цьому домі хтось — за мене.