Forever Young. Розділ 11

Я прокинувся раніше будильника. П'ятниця. Наче мала б бути нагородою, а відчувалася як додаткове коло.

Згадав головне: «Ти почнеш працювати зі шкільним психологом. Починаючи з п'ятниці.»

Вирішили без мене. Черговий кут.

Мирону я зранку нічого не сказав. Просто зустрів його під школою. Він вже махав, усміхався, після вчорашнього був на підйомі.

Перші уроки тяглися. Я відчував себе за склом. Мирон жартував, але я бачив — він теж напружений.

На великій перерві з’явилася класна.

— Ходімо, він чекає.

Психолог сидів у маленькому кабінеті. Усміхнувся, запропонував сісти.

— Твої друзі хвилюються... ти виглядаєш виснаженим... як ти переживаєш стрес?

Кожна фраза дратувала. Я відповідав коротко. Мінімально.

Коли вийшов, Мирон стояв біля дверей.

— Ну? Як він? Не зʼїв тебе?

— Норм.

— Норм? Я вже думав, ти зараз розповіси, що хочеш стіну пробити кулаком, а не словами.

Я лише знизав плечима. Ідучи коридором, відчував, що всі звуки стали глухі. Мені це не сподобалось. Взагалі.

Після останнього дзвінка коридори вибухнули метушнею. У мене в голові від шуму та від тієї зустрічі ледве дзвеніло.

Я вийшов на вулицю і одразу побачив усіх: Мирона на перилах, Макса, Артьома та Дімона.

— Ну шо, живий після психолога? — одразу кинув Артьом.

— Поки що. Не списуйте, — буркнув я.

— Ти виглядаєш так, ніби він тобі душу витягував через ніздрі, — зробив коментар Дімон.

— Дімоне, більше оригінальності в образах, — сухо відповів Мирон.

Макс підійшов ближче:

— Пішли десь провітрити мозок? Бо день видався якимось… мультяшним.

Всі глянули на мене. Звичка.

— Можемо до мене, якщо вам там не тісно.

Хлопці переглянулись.

— До тебе? — підняв брову Артьом.

— Та ну, го! — Дімон загорівся. — Там же кіт!

— Ігри, — додав Макс.

Мирон тільки посміхнувся.

Ми вирушили. Дімон розповідав щось з емоціями диригента. Артьом робив вигляд, що йому байдуже, але я чув, як він двічі перепитав Макса: «Точно він окей?»

Мирон йшов поруч, періодично штовхаючи мене плечем. Легко. Мовчазно. Це була його форма запитання «як ти?».

Ніхто не спитав: «А батьки не проти?». Всі знали відповідь.

Дома запахло кавою та підгорілим. Тато в залі реготав над TikTok. Мама в кімнаті — чути було безперервну прокрутку стрічки. — Добрий день, — формально кинув Макс. Відповіді не було.

Ми зайшли до моєї кімнати, розсівшись хто де. Кіт на шафі спостерігав за нами, як запрошений експерт.

Через годину всі почали збиратись. Залишились тільки Мирон і Макс.

Ми з Мироном і Максом пішли в магазин. Я йшов попереду, в голові кружляло: психолог, уроки, цей примус.

— Він серйозно спитав, чи ти «відчуваєш свої емоції»? — сміявся Мирон.

— Відстань, — буркнув я.

Біля магазину сиділи троє. Типово: капюшони, сигарети, музика на весь двір. Я планував пройти повз.

— О, глянь, — сказав один. — Малий зі своєю охороною.

— Та ну, — засміявся другий. — Дивись, який надутий. Може, психолог порадив злість виплюнути?

Макс і Мирон завмерли. Вони знали мій тригер.

Я спробував ігнорувати. Але один демонстративно перегородив шлях.

— Ти куди, герой? Психолог додому не кличе?

Це слово — «психолог» — спрацювало як детонатор.

Я відчув, як Макс торкнувся мого плеча, але було запізно.

Навіть не пам’ятаю першого руху. Різкий крок, поштовх — і хлопець відлетів до стіни магазину.

Їх стало двоє переді мною. Макс позаду тихо сказав: «Чувак, заспокойся», — але його голос був далеким.

Хлопець шарпнув мене за куртку. Я вдарив у груди — не смертельно, але так, щоб відстали.

Почалася плутанина штовханини. Я не думав. Тільки рухався. Адреналін заглушив все.

Кулак влучив у щось тверде — кістку чи блискавку. Хтось зачепив мене по губі — не удар, а ривок. Відчув тепло.

Хлопці швидко зрозуміли, що «жарт» зайшов далеко.

— Ти шо, з’їхав? — вигукнув один, потираючи плече.

— Забий, пішли, — сказав інший. Вони відійшли, озираючись.

Я стояв, важко дихаючи. Кулаки пекли, на губі — тепла смужка крові.

Макс і Мирон мовчали. Вони не втручалися. Це було найрозумніше — для всіх.

— Ну ти й геній… — нарешті сказав Макс, без злості, з тим же розчаруванням, що завжди ховає за іронією. — Губа в теперішньому часі.

— І руки, — додав Мирон. — А я вже подумав, що сьогодні у нас тихий вечір.

Макс дивився на мою розбиту губу, і я бачив, як він злиться. Але не на мене. На себе.

— Я мав тебе зупинити, — сказав він. — Раніше. Ще до того, як ти почав...

Він не договорив. Але я зрозумів.

Я ковтнув повітря.

— Не провокували б — не довелося б, — буркнув я.

Ми мовчки зайшли в магазин, купили енергетики й чіпси, вийшли.

На вулиці Макс косився на мою розбиту губу.

— Ти в нормі?

— Норм.

— Ця «норма», коли в тебе губа як у вампіра після перепою?

— Макс, я сказав — норм.

Він лише пирхнув.

Мирон йшов мовчки. Але я бачив його погляд. Не розчарування. Не страх. Швидше — холодне розуміння. Ніби він сам знає, як це — вибухнути на порожньому місці.

Підходячи до будинку, я витер слід крові з губи. Пальці вже не відкликалися так різко.

Двері в квартиру, як завжди, були напіввідчинені. У коридорі стояв запах кави та маминих парфумів.

З кімнати тата долітали тупі звуки TikTok. Мама сиділа на кухні, уткнувшись у телефон, навіть не піднявши голови.

— Ми прийшли, — кинув я.

— Ага, — відповіла мама, не відриваючись від екрана.

Тато навіть не ворухнувся.

Ось і вся родинна комунікація.

Макс і Мирон обмінялися поглядом — їхня звична реакція на цей театр абсурду.

Ми пішли в мою кімнату. Я кинув пакет, відкрив енергетик. Мирон розвалився на ліжку, Макс осів на підлозі, спершись на шафу.