Forever Young. Розділ 10

Ранок був важким. Голова гула, горло саднило. Мирон лежав поруч і виглядав не краще.

— Ти живий? — прохрипів я.

— На жаль, — буркнув він. — Нахіба ми так додали?

— Ти мене підбив.

— Я тобі двічі сказав «не змішуй». Ти ж як завжди.

Ми йшли мовчки. Кожен крок віддавався у скронях.

— Якщо нас викличуть до директора, — сказав Мирон, — я тебе здам.

Я штовхнув його плечем. Він ледь не впав, але хихикнув.

— До мене, — голос класного керівника пролунав над вухом.

Я вийшов у коридор. Він стояв, склавши руки.

— Ти сьогодні виглядаєш не дуже. Що сталося?

— Нормально. Не виспався.

Він подивився на мене довго, потім сказав:

— Добре. Поговоримо пізніше.

Другий урок навіть початись не встиг, як у двері увірвалась шкільна психологиня. З тими самими пробірками-тестами, що повинні виміряти нашу «емоційну зрілість».

— Доброго дня, діти. Сьогодні ми проведемо невелику діагностику вашого емоційного стану…

Мирон в цей момент нахилився до мене і прошепотів із мертвою серйозністю:

— О, все. Тебе вичислили. Вітаю.

— Відвал.

— Слухай, якщо в тесті буде питання «Чи відчуваєте ви байдужість до всього?», ти поставиш «так, але мені байдуже», я правильно розумію?

Я не витримав і коротко видихнув носом.

Психологиня роздала бланки. Сто питань: «Чи часто ви відчуваєте пригніченість?», «Чи є у вас конфлікти вдома?», «Чи бажаєте обговорити свої проблеми з дорослим?».

Як завжди, розкіш.

Я почав ставити галочки. Максимально нейтрально, максимально «середньо»:

— «Рідко».

— «Ні».

— «Все добре».

Мирон, дивлячись собі в листок, вів саундтрек:

— Ти ж відверто брешеш. Це вже образливо для її професійних навичок.

— Мовчи.

— Ні, серйозно. Ось питання «Чи часто ви відчуваєте втому?». Ти виглядаєш як зомбі після апокаліпсису, а ставиш «іноді». Це не іноді, брате. Це постійно.

— Я сказав, закрийся.

— Я просто намагаюсь підвищити валідність твоїх відповідей. Тобі ж не байдуже на науку?

Психологиня ходила між рядами. Біля мене зупинилась двічі. Надовго. Це вже набуло характеру спостереження в природному середовищі.

— Вона на тебе дивиться, — констатував Мирон, не підводячи очей від свого бланка.

— Та я в курсі.

— Думаю, ти її не лякаєш, а інтригуєш. Ти для неї — ходячий недосліджений феномен.

Я ледве стримався, щоб не закотити очі до стелі.

Коли тести зібрали, Мирон зробив пророчий вигляд:

— Якщо вона покличе тебе «на бесіду», обіцяю — я зніму це на телефон. Будеш зіркою шкільного телебачення. «Хлопець, що відповів «все добре» на всі сто запитань».

День тягнувся, як стара жуйка. Голова не відпускала, дратівливість сягала космічного рівня. Єдине бажання — провалитись крізь землю прямо тут, у класі, або хоча б закритись ковдрою.

Але вдома, як завжди, чекав другий акт.

Тільки переступив поріг — почалось.

— Що з тобою? На кого ти схожий?

— Чому весь тиждень ходиш немов привиди?

— Куди ти пропадаєш? Відповідай, коли до тебе звертаються!

— Чому завжди мовчиш?!

Їхні слова били один об одного, створюючи какофонію, яку я сприймав крізь товстий шар вати. Голова гула. Думки змивались у безформний гул.

Я не хочу це чути.

Не зараз.

Рука сама пішла в кишеню. Телефон. Повідомлення Мирону:

«Прийди. Просто прийди. Зараз.»

Повідомлення надіслано.

За десять секунд — відповідь:

Мирон: «Вже виходжу. Що?»

Я не відповів. Замість цього встромив навушники і врубив музику. На всю. Так, щоб бас бив у ребра, щоб звук витіснив усе: голоси за дверима, гул у голові, саму можливість думати.

Я сів на ліжко, опустив голову в долоні, стискаючи телефон так, наче він міг ламатися.

Через кілька хвилин — стук. Три чіткі, ритмічні постукування. Так стукає тільки Мирон.

Я відкрив. Він стояв на порозі, мокрий від дощу, що раптом розпочався. Жодних питань, жодних «що сталося». Його погляд промовляв усе.

Він зайшов, кинув мокру куртку на підлогу і тихо сказав:

— Я тут. Закривай.

Музика гула, заглушаючи навіть калатання власного серця. Я сидів на краю ліжка, ніби затиснутий у власному черепі. Баси вібрували, зливаючись з пульсом. Я дивився в одну точку на шпалерах — там, де була тріщина. Наче вона була порталом, крізь який можна вивалитись з цієї реальності.

Очі — пусті.

Думки — як обірвані контакти.

Тіло — віддалене, стороннє.

Мирон щось говорив. Я бачив, як рухаються його губи, але слова губилися в звуковому вирі. Він був як актор у німому кіно за шибкою.

Він торкнувся мого плеча — я навіть не здригнувся.

— Чуєш? — я прочитав по губах. Його обличчя було напруженим.

Музика поглинала все. І саме цього я і хотів.

Він спробував ще раз, голосніше — марно. Його погляд став гострішим. Він різко встав, видихнувши щось на кшталт «блін», і вийшов із кімнати. Двері зачинились беззвучно.

Крізь стіну звуку я ледве вловив віддалену розмову. Голоси: швидкий, напружений — Мирон; холодні, обривисті — батьки. Не слова, а сама тканина цих голосів — байдужа, втомлена, роздратована — різала глибше за будь-які крики.

Уривок пробився крізь гул:

— …я питаю, ви хоч бачите, що з ним?!

— У нього це постійно. Сам настрій собі псує.

— Та не сам! Ви чуєте?! Він просто не…

— Мироне, не драмуй. Він і раніше так себе вів.

— Так! Бо ви ніколи на нього не дивитесь! Не слухаєте!

Я стиснув щелепи. Музика глушила, але не могла заглушити цю безодню байдужості.

Треба було ще гучніше.

Треба було зникнути.

Я підвівся механічно, наче на автопілоті. Відкрив шафу. Ключі від мотоцикла холодні на дотик. Шолом. Куртка.

Всі дії — беззвучні, бездумні.

Мирон у вітальні все ще сперечався. Голоси стали вищі — він виходив з себе, вони виходили з терпіння.