Forever Young. Розділ 9

Коли ми прийшли, все було гучно й хаотично. Музика гуділа у грудях, запах сигарет змішувався з алкоголем. Я не любив галасу, але тут була та атмосфера свободи, де можна було просто зникнути.

Поступово я почав напиватися. Спочатку пиво, потім щось міцніше — хотілось відключитись. Від всього. Мирон сидів поруч, але замість нудних порад він просто час від часу підсовував мені нову пляшку з саркастичним коментарем:

— На, закуси трагізмом. Це в тебе добре виходить.

Я кивав, намагаючись виглядати, що все під контролем, але світ обертався.

Дімон, Саня і Макс періодично підходили, підколювали. Артьом тільки кидав погляди:

— Як плани на завтра? Вставати, чи продовжимо тут?

— За планом — ніколи не вставати, — буркнув я.

Вони засміялися. Мирон весь час тримав мене в полі зору, але коли я почав хитатися, він не став читати нотацію. Просто підхопив під руку, лаконічно констатувавши:

— Ну все, наш пілот виходить із ладу. Переходимо на автопілот.

Дорога додому була справжньою епопеєю. Ми їхали вщерть забитою машиною, хтось на таксі, хтось на чому міг. Я ледве тримав рівновагу, Мирон, зітхаючи, допомагав мені не впасти.

— Уяви, це все було не даремно, — сказав він, коли я черговий раз намагався сфокусуватися на дверях. — Твоя місія — вижити, щоб завтра згадати це з огидою.

Я хитнув головою, що мало означало і «так», і «ні», і «зараз зблюю». Коли ми нарешті добралися до мого під’їзду, на годиннику було далеко за третю.

Мирон ледве втримав мене, коли я спіткнувся на сходах.

— Ось і фінішна пряма, марафонець, — проворкотів він. — Тримайся, герою.

— Я завжди, — прохрипів я.

Решта компанії, посміхаючись, допомогла впасти на диван. Мирон трохи підштовхнув мене глибше в подушки:

— Зараз твоє завдання — не рухатись і не дихати надто голосно. Інакше все піде на повтор.

Я відкинув голову, закрив очі. Він залишився сидіти поруч, слухаючи, як я дихаю.

Прокинувся я від грози. Мирон сидів біля батареї, пив воду.

— Живий?

— Живий, — буркнув я.

Він підсунув склянку:

— Пий. Покарання за вчорашнє.

День тягнувся повільно. Ми лежали, дивилися TikTok, іноді сміялися, але більше мовчали.

Коли ми, нарешті, відклали телефони і просто сиділи на дивані, втома накрила мене остаточно.

— Ти знаєш, що можеш трохи відійти від усього цього? — тихо сказав Мирон.

— Та пофіг, — відповів я, закриваючи очі.

Він не сказав більше нічого. Просто сидів поруч, іноді поглядаючи на мене. Цей день минув у мовчанні, у дрібних коментарях і жартівливих ремарках, але він був важливий: поруч була людина, яка розуміла тебе без слів.

Надвечір знову насунула гроза. Я стиснув кулаки при кожному розкаті. Мирон сидів поруч, іноді кидав на мене погляди, але мовчав.

— Йопта… ти як той кіт з мемів, — пробурмотів він. — Нервовий, але живий. Добре.

Гроза тріснула голосно, вікна загуділи. Світло блискавки освітило кімнату на секунду — і знову темно.

Мирон тихо зітхнув, відклав телефон, сперся на подушку і просто сидів поруч, слухаючи грім разом зі мною.

Втома накривала. Стан був важкий, але не самотній.