Forever Young. Розділ 8

Ми проспали. Мирон потягнувся на дивані, ковзаючи пальцями по електронці.

— Та не парся, — буркнув він. — Живі — і добре.

Як тільки ми зайшли в коридор, наші однокласники вже почали нас чіпати:

— О, запізнилися! Що там на моті робив?

— Та кидайте, — відмахнувся я.

— Це правда? — Саня глянув на Мирона.

Мирон відкрив рот, але я перебив:

— Ви сказились? Не вірите мені?

— Це ти сказився, — кинув Дімон.

Ми привітались один з одним і ніби забули ту розмову. Але я бачив, що Мирон досі дивиться на мене.

Весь коридор наповнився легким сміхом і підколками. Ми пройшлися повз інші класи, обмінюючись поглядами з однокласниками, які намагалися зрозуміти, що від нас очікувати. Хтось намагався зробити серйозний вигляд, хтось підморгнув. Мирон сміявся, іноді підштовхуючи мене ліктем, а я мовчки відчував, як серце трохи калатає — і одночасно розумів, що без нього цей день був би просто черговою нудною шкільною рутиною.

 Поки ми так перекидалися дурницями, дорога минула швидше, ніж зазвичай.

Двері в мою кімнату грюкнули, і ми одночасно видихнули, ніби вибралися з чергової контрольної.

Ми увімкнули комп, затусили в якусь тупу стрілялку. Мирон, як завжди, кричав на монітор, ніби той винен, що його вбили.

— Я сьогодні не піду додому, — сказав Мирон.

— Залишайся.

Він влаштувався в мене на подушках, перевернувся на живіт і почав діставати мою електронку.

— Можна?

— Бери. Тільки не засмокчи всю рідину, як минулого разу.

— Я тоді хвилювався, — сказав він, затягнувшись. — Через те, що ти…

Він різко замовк, ніби ковтнув слова.

— Не починай, — попередив я. — Сьогодні без моралей.

— Та я й не хочу. Просто кажу, що ти іноді зникаєш у своїй голові, і я не встигаю підтягнутись за тобою.

Я закотив очі:

— Ну вибач, що я не GPS-трекер.

Із коридору пролунало різке: «Ану вийдіть сюди». Голос, після якого завмирає кров. Мирон підвів голову, пильно дивлячись на мене. Я зітхнув: «Ну ось. Пропустили.»

— Ну пішли… раз вже кличуть.

Вийшли в коридор. Батько стояв, спершись на стіну, мама — біля кухні, руки схрещені, обличчя кам’яне.

 Ні привіт, ні нормального тону — як завжди.

Батько стояв, опершись на косяк. Дивився не на мене, а кудись повз, ніби оцінював стан стіни.

 — Твій постійний резидент. Це вже не гость, це — меблі.

— Меблі хоч приносять користь, — відповів я, не відриваючи погляду від його рук, що нервово постукували. — Мирон приносить електронку. Вища ланка еволюції.

— Дуже смішно, — сказав він тим самим плоским тоном, що різав гірше за крик.

 — Правило просте: моя хата — мої правила. І правило номер один — не перетворювати її на заїжджий двір для твоїх проблем.

 Тон батька навіть не став голоснішим — просто твердим, холодним, як бетон.

Мама залишилася в дверях кухні, руки схрещені. Її мовчання було голоснішим за слова.

— Цікаво, — почав я спокійно, навіть тихо. — Ви взагалі помічаєте, коли я не ночую вдома? Чи статистику ведете? «Сьогодні син з'явився на 4 години, можна галочку поставити»?

— Ти ще й умієш рахувати, — кинула вона, і в голосі промайнула не злість, а щось на кшталт втоми. — Це новий рівень.

— Не змінюйте тему. Ви не годуєте мене. Ви залишаєте гроші на столі. Ви не одягаєте мене. Ви даєте картку. Це не турбота. Це — функція. Я з нею справляюсь. А от з функцією «батьки» — ви ні.

— Ага, так прям і хвилюєтесь, — перебив я. — Коли я приходжу додому — ви навіть не дивитесь. А сьогодні раптом згадали, що я існую?

Тато різко зробив крок уперед — отак він завжди робив, коли хотів «показати авторитет».

— Слухай, малий. Якщо ти тут живеш, ти будеш поводитися нормально. І не тягай сюди компанію кожну ніч.

— Мирон — не компанія, — огризнувся я. — І взагалі, він залишиться. Йому нема куди йти. Хочете — не хочете, але так буде. Якщо ви вже так і хочете, то можу і інших запросити.

Батько нарешті перевів погляд на мене. Не в очі. На подерте коліно, що стирчало з-під джинс.

— Це ще що? — спитав він, кивнувши.

— Це називається «жити», — відрубав я. — А ви б помітили, якби це був перелом. Для статистики.

Він здавлено видихнув. — Ти граєш у небезпечні ігри. І тягнеш за собою інших.

Ось воно. Ключова фраза. Я використав її:

— Нікого я не тягну. Люди самі залишаються поруч, коли бачать, що тобі пофіг. Це дивно, правда? Навчитися можна. У мене непогано виходить.

— Не підвищуй голос! — рявкнула мама.

— А чого ні? — я зробив крок вперед. — Ви ж самі завжди кричите, вам можна?

Я відчував, що мене несе. Наче всередині все кипить — не стопнути. Я обернувся назад. Мирон стояв в тік тоці. Він звик до такого, і знав добре, що саме в таких обставинах краще мене не чіпати.

— Ти в своєму розумі? — батько нахилився ближче. — Я з тобою нормально говорю.

— Ви не вмієте нормально, — прошипів я. — Ви просто орете й робите вигляд, що праві.

Мирон рушив уперед не як друг, а як буфер. Він поставився між мною та батьком, не зупиняючись, ніби просто займав відведену йому позицію.

— Все. Стоп, — сказав він. Не голосніше за нас, але так, що слова впали, як залізна пластина

— Мене тут немає, щоб грати в сімейні ігри, — сказав він, дивлячись на батька. — Я тут, щоб він не поїхав вночі шукати своєї смерті, а ви не шукали потім, кому пред'явити рахунок. Усі в виграші. Якщо ви зараз зламаєте цю схему, то завтра будете розмовляти не з ним, а з міськими новинами. Вибирайте.

Він вперше на моїх очах стояв прямо, не жартуючи, без звичного «та не сваріться».

 Просто твердо.

— Він і так виніс сьогодні більше, ніж треба, — спокійно додав Мирон. — Не треба більше.

Батьки завмерли. Не тому що їх «збило». Тому що вони вперше побачили альтернативну версію дорослого в цій квартирі. Версію, яка не кричить, а розраховує. І ця версія була на стороні їх сина.