Forever Young. Розділ 6

Тиждень згорнувся, наче поганий скріншот. Залишились тільки ми. Валялися в тиші, розрізаній тільки шелестом тіктоку. Не від смутку, а від браку сил щось робити. Його мовчання було густим, наче дим.

     Ми з Мироном валялися цілий день у тіктоці: то на дивані, то на підлозі, то знову на дивані. Від сміху до повної тиші — бо в стрічці завжди або тупий жарт, або якась філософія, яка влучає не туди, куди треба.

    Після обіду ми пішли прогулятися. Холодний вітер трохи тягнув капюшони назад, і в якийсь момент Мирон сказав:

— Зайду до тебе, — сказав він, не дивлячись. Без пояснень.

— Заходь, — відповів я. Так само.

У нього вдома було пекло. Це не треба було озвучувати.

Вдома котик одразу вискочив до нас, потягнувся, пару разів нявкнув і влігся біля Мирона, ніби знав, що той сьогодні не в гуморі.

   Мирон прийшов до мене зі своєю тишею. Вона була густішою за мою, від неї не можна було відвести погляд. Він не скаржився, просто сидів, занурений у телефон, але кожен його різкий рух, кожен стиснутий кулак казали: «У мене вдома — пекло, і мені нікуди йти».

Я дозволив йому залишитись на ніч. Це було не лише рішення — це було правило, яке я сам собі встановив. Якщо він тут, значить, його не можна кинути. Кіт лягав біля його ніг, наче розумів це краще за мене.

Тієї ночі Мирон не спав. Я чув, як він перевертається, як дихає надто рівно, ніби намагається себе заспокоїти.

Потім він вийшов на кухню. Я пішов за ним.

Він сидів за столом, дивився у вікно. Телефон лежав перед ним, на екрані — невідкритий чат з домашніми.

— Не відповідають, — сказав він, не обертаючись. — Вже три дні. Я написав, що в мене все добре, що я в тебе. А вони навіть не прочитали.

Він усміхнувся. Криво, боляче.

— І я думаю: може, це я зникну — ніхто не помітить. Але потім дивлюся на тебе і розумію: я не можу. Бо хто тоді буде поруч, коли ти вирішиш знову кудись поїхати?

Я сів поруч.

— Мирон...

— Не треба, — перебив він. — Я просто хотів, щоб хтось знав. Що я теж іноді не вивожу. Просто... не показую.

Була глибока ніч, місто тихе, під’їзд теж наче вимкнувся. А в мене всередині — шум. Ніби думки билися об стіни черепа, і я не міг знайти собі місця.

   Коли Мирон заснув, я більше не міг дихати в цих чотирьох стінах. Повітря стало густим від його невисказаних проблем і моєї безпорадності.

Я вийшов.

Ніч була холодна. Порожні вулиці, ліхтарі світили жовтим, і весь район здавався ніби декорацією. Я завів двигун, і звук одразу легше ліг на груди.

Я додав газу. Потім ще. Здавалося, що чим швидше — тим ясніше в голові.

А потім занос. Колеса ковзнули, я впав на бік, лице зачепило асфальт.

Боляче. Але терпимо.

— Ідіот, — сказав я собі. І поїхав додому.

У квартирі горіла лише кухонна лампа. Мирон сидів за столом. Не спав. Перед ним — порожня склянка.

— Де був? — голос безвиразний, але в повітрі натягнуло струну.

— Катався.

Він підвівся, підійшов. Оглянув мене. Подряпини, розбите коліно, земля на куртці.

— Падав.

Це була не думка, а вирок. Я мовчав.

— Прокидаюсь, а тебе нема, — він говорив тихо, наростаючими ударами. — Тиша. Телефон — мовчить. І перша думка була не «куди пішов». Перша думка була: «де шукати тіло». Уловив різницю?

Він не кричав. Крик — це коли не знаєш слів. Він знав.

— Вибач, — видихнув я. Більше нічого не лізло з горла.

Відвернувся, пройшов до кімнати. Чув, як він залишається в кухні, важко дихаючи.

Через хвилину він зайшов, кинув на ліжко аптечку.

— Розбирайся. А завтра поговоримо. Якщо ще раз підеш на такий подвиг, — він зупинився в дверях, — я тебе сам знайду і приб'ю. З економією часу.

Двері зачинились не гримнувши.

Прокинувся я від того, що будильник верещав уже хвилин п’ять. Голова гуде, очі злипаються, а Miron лежить поруч розтягнутий, з подушкою наполовину на обличчі. Я тягнусь до телефона, вимикаю дзвінок і мимоволі дивлюсь на час.

Ранок був тугім, наче повітря застигло. Мирон не питав нічого. Просто пильно дивився. Кожен мій рух він сканував, як систему, що ось-ось дасть збій.

У школі його погляд був кріпленням на моїй спині. Я відчував це фізично.

Ми залетіли в школу. Коридор гув, але мені було байдуже.

  Мирон ішов поруч, смикаючи лямку рюкзака:

— Ти бачив, як вона на мене дивилась? Наче я її підручник спалив.

— Та то в неї такий стандартний погляд, — відповів я. — Типу “знищити одинадцятий клас морально”
— Але ж я нічого не зробив! — обурився він. — Я просто сидів і думав про серію…

Я скосив на нього очі:

 — Про яку серію?  Знову своє аніме? — я підняв брову.

— А шо? — він одразу пішов у захист. — Там сюжет і мораль. Не те, що твої мотори: “бжжж — і смерть”.
— Та пішов ти, — я вдарив його плечем.

— Сам пішов, — засміявся він. — Просто ти не шариш, там філософія, емоції…

— Ага. Накричані японці з великими очима — то філософія.

— Ага! — парирував він. — І між іншим, вони менше кричать, ніж семикласники на перерві.

Я не втримався й флегматично додав:

 — Тут ти правий…

Ми спустились сходами, намагаючись не наступити на семикласників, які носились так, ніби їм видали безкоштовну колу. У мене знову заболіло в скронях.

 Хотів тиші.

 Кілька хвилин без навали голосів.

Коли вийшли на двір, холодне повітря освіжило голову. Нарешті стало легше дихати.

Мирон поправив капюшон і шось м’явся на місці.

— Пішли, — сказав я. — Все одно дома пусто.

— Глянем шо-небудь, — додав він. — Крім твоїх мотоциклів, канєшн. Я не хочу дивитись, як ти очима розганяєш той мотик.

— А я не хочу дивитись, як ти ревеш над мультяшними японцями, — відрізав я.

— Це не мультяшки, — знову обурився він. — Там сюжет!

— Та знаю-знаю, не починай з лекції, — я хмикнув.