Forever Young. Розділ 4

Двері клацнули. У квартирі горіла лише лампочка над дзеркалом і гув телевізор — фоновий шум, який я чув усе життя.

Я ступив уперед, і кіт у руках злегка ворухнувся, наче теж нервував.

— Це що? — мама вийшла з кухні.

— Кіт. Малий. Викинули.

— Навіщо він тобі?

— Я не буду залишати його на вулиці.

Вона скривилася, але сперечатись не стала.

— Дивись сам.

Батько навіть не повернув голову від телевізора.

 Якось боляче й смішно водночас.

Кіт тихенько нявкнув.

 Єдиний, хто тут реагував бодай якось по-людськи.
Я зайшов у свою кімнату й одразу зачинив двері.

 Тільки тут дихати ставало легше.

Я зняв худі, склав у вигляді маленького гнізда й поклав його біля батареї. Кіт, не думаючи ні секунди, переліз туди. Згорнувся. Тихо видихнув.
Я поставив миску з водою. Кіт лизнув — обережно, слабко.

Мирон  написав:

Мирон:

 Я вдома. Скучно. Встигнеш вирватися на годинку?

Я глянув на кота. Малий спав, голова на моїй худі.

— Встигну, — прошепотів сам собі.

Пальці швидко набрали:

Я:

 Буду. Зараз вийду.
Кіт спав, довірившись з першої хвилини. У грудях стиснуло — несподівано, непривично.

— Я скоро, — сказав я. — Сиди.

Зачинив двері.

    Підіймався звук мого кроку коридором — і вперше за дуже довгий час мені було наплювати, що скажуть батьки, хто чим незадоволений і хто сидить у якій кімнаті. Я знав, що повернусь — і мене чекатимуть. Це було нове. І хороше. Мирон вже чекав біля під’їзду, куртка на ньому, руки в кишенях, погляд той самий — «мені лінь, але цікаво». Я підійшов із котом під худі. Він посміхнувся, побачивши, як я його тримаю.

— Ти серйозно його туди взяв? — хмикнув він. — Ще не пізно залишити його вдома.

— Та ні, — відповів я, поправляючи ремінь на моті. — Вдома нудно. А він сам би знайшов пригоди.

— Ха, мабуть. Та сподіваюсь, він не буде дряпати твою куртку, — Мирон сміявся, але очі уважно спостерігали, як я готуюсь.
Я посадив кота у передню кишеню худі, обережно, щоб йому було зручно. Він видав тихий звук, ніби муркотання, і трохи потягнув лапи.

— Ну що, готовий? — спитав Мирон, стрибнувши на свій скутер.

— Та можна, — відповів я. — Але повільно, кота ж не розгойдаю.

— Ха, добре. Тоді давай спробуємо «повільний адреналін», — усміхнувся він.
Я натиснув на газ. Мотор ожив, і я відчув знайомий ритм під собою. Ми поїхали. Повільно, як і обіцяв. Вітер бив у груди, кіт притискався теплим клубочком, і вперше за довгий час мені не хотілося гнати.