Forever Young. Розділ 3

Вечір уже ковзав униз по дахах, і ми йшли все далі від мого під’їзду. Чим темніше ставало, тим спокійніше було навколо. Мирон говорив щось про вчителя географії, а я слухав краєм вуха, дивлячись вперед, на вузьку дорогу до парку. Це була наша звична траєкторія — без мети.
— Чуєш? — Мирон різко замовк і зупинився. — Ти це чув?

Я скинув погляд на нього.

 — Шо?

— От зараз, типу… нявкнуло? — він примружився, вдивляючись у темний двір праворуч.

Я прислухався. Тиша. Потім — ледь чутне «няв».

— О! — Мирон рвонув у двір. Старі гаражі, кущі, поламаний стіл. Місце, де ми ніколи не зупинялися.
— Звідси, — Мирон показав рукою на кущі.

Я підійшов ближче й прислухався ще раз.

 Зовсім поруч, майже під ногами, щось ледь зашурхотіло.

— Ти бачив? — Мирон нахилився. — Он, між гілками!

Я присів, відчувши, як холодна земля промерзає крізь штани. На секунду темрява здалась суцільною, але тоді… дві маленькі жовті цятки спалахнули мені у відповідь.

 Очі. Маленькі, налякані.

І знову — тихе, дуже слабке:

…няв.
Кіт був такий дрібний, що спершу я подумав, що це клята іграшка.

 Сірий, скуйовджений, худий як дріт.

 Він лежав напівзгорнутий, ніби не знав, чи тікати, чи просити допомоги.

— Капець… — видихнув Мирон. — Йому ж холодно.

 — Угу… — тільки й сказав я.

Я тягнув руку повільно, без різких рухів. Кіт завмер. Але не відскочив. Просто дивився. У його погляді не було страху — була порожнеча. Така ж, як у батька за телевізором. Тільки без нудьги. З надією.

— Бери? — тихо спитав Мирон.

 — Та я не знаю… — відповів я, але всередині вже все було вирішено.

Кіт сам зробив маленький рух — просто притулився лобом до моєї долоні.

 Так ніби сказав: «Ну… якщо хочеш — забери».

Холодний вечір, тиша, наші тіні під жовтим ліхтарем — усе зникло. Лишилась тільки ця маленька тепла грудочка шерсті, що довіряла мені більше, ніж люди, яких я знав усе життя.

— Все, — сказав Мирон впевнено. — Ти попав. Ти тепер тато.

Я скривився:

 — Заткнись.
Але всміхнувся.

Я обережно підняв кота. Він тремтів, але не тікав.

— Ведемо додому?

— Ведемо.

І хоча дорога назад була тьмяною й холодною, мені вперше за довгий час не хотілось додому тікати — мені хотілось додому йти.

Бо тепер там хтось на мене розраховував.
 

Мирон йшов поруч і поглядав то на мене, то на кота, і на його обличчі було щось між здивуванням і тим смішним захопленням, яке він ніколи не визнає:

— Чуєш, ти виглядаєш так, ніби тримаєш бомбу, — буркнув він.

— Та тихо ти, — я притримав кота ближче. — Він дрібний, як… не знаю.

— Як ти в сьомому класі, — Мирон хмикнув.

— Іди ти, — я скривився, але він добився свого — напруга трохи спала.
 

   Зазвичай, коли ми підходили до мого під’їзду, я відчував, як всередині стискається — ніби готуєшся пройти повз чиюсь байдужість, холод, туманне «ага» замість «привіт».

 А зараз… я думав тільки про те, як заховати малого в куртку, щоб його не продуло.
— Ти його точно понесеш додому? — Мирон перепитав. — Я просто… ну, твій батя ж…

— Та плевать, — я відмахнувся. — Він взагалі нічого не скаже.

Мирон кивнув, навіть не сперечаючись — бо знав, що правда.

У вікнах світилися кухні. Чужі сім'ї вечеряли, сміялися, сварилися. За склом.

Я вдихнув глибше й знову поглянув на кота.

 Він уже не так тремтів. Маленька голова лежала на моєму рукаві, очі ледь прочинені — ніби він просинався тільки тоді, коли відчував, що я зупиняюсь.

— Ну, — Мирон зупинився біля мого під’їзду. — Якщо шо, пиши. Я через двадцять хвилин дома буду.

— Угу.

— І… — він трохи зам’явся — рідкість для нього. — Ти молодець, що взяв його.

Я насупився:

 — Та нічо я не…

— Та ти взяв, — він штовхнув мене плечем, усміхаючись. — Це вже шось. Давай, йди.

Я зайшов у під'їзд. Замок клацнув — завжди цей звук віддавався всередині погано.

Але цього разу не стиснуло.

Я піднімався сходами, тримаючи кота, і кожен крок був легшим.

Кіт торкнувся носом моєї руки.

— Тут. Не переживай.

Я вперше за день не соромився того, як звучить мій голос.