Forever Young. Розділ 2

Дзвінок обірвав день. Я відраховував хвилини до виходу. Фінальний дзвінок — і школа видихнула. Ми збилися в групу і рушили до наших дев'ятиповерхівок.

Мирон одразу почав активно жестикулювати, розповідаючи жарт із TikTok. Хтось сміявся, хтось перебивав, хтось намагався довести, що жарт тупий. Я йшов трохи позаду, слухаючи наполовину.
— Ти сьогодні якийсь заморожений, — кинув один із них через плече. — Тебе включити треба?

 — Норм, — відповів я коротко.

 — Та він завжди такий, — хмикнув Мирон, не відриваючись від телефону. — То в нього така суперсила — бути “норм”.

Я глипнув на нього.

 — І працює краще, ніж твій мозок.

Він не ображався — ми з ним розуміли один одного з півслова. Він був галасливішим, я — тихішим. Він зухвало ліз у жарти, я — спостерігав. Контраст, який чомусь працював.
Дорога додому завжди була одна й та сама: вузький тротуар між будинками, трохи бруду, трохи листя, трохи криків молодших класів десь позаду. Хлопці жартували, обговорювали вчорашню ситуацію, хто комусь щось сказав, хто на кого “наїхав”, хто які “плани” має на вечір із якоюсь дівчиною. Я слухав, але не втручався.

— То ввечері йдеш гуляти? — кинув Мирон, не відриваючись від екрану.

 — Може.

 — Якщо “може”, значить прийдеш, — флегматично буркнув він.

Я знизав плечима. Це було майже “так”.

Коли наша група дійшла до місця, де дороги розходилися, хлопці ще сперечалися про дрібниці. Мирон ляснув мене по плечу, щось швидко сказав на кшталт “побачимось”, і я звернув у свій двір. Їхні голоси поступово стихали. Тиша накривала мене приємною хвилею. У такі моменти найбільше проявлявся я справжній.
Моя дев’ятиповерхівка виглядала так само, як і завжди: вицвілі стіни, облізла фарба на перилах, запах тютюну, який з роками в’ївся в бетон сильніше, ніж будь-яка фарба. Я пройшов повз ліфт. Він, як завжди, стояв із відкритими дверима — німе знущання. "Сідай, якщо хочеш ризикнути". Я звик. Пішов сходами, де на стінах залишилися дитячі малюнки — вони теж не змінювалися роками.

Я підняв голову. Шостий поверх. Мій поверх. Тиша сходової клітки була приємніша, ніж скрип тойого ліфта.

Біля дверей шкіра ставала холодною. Не страх. Просто небажання заходити.

Перед дверима я зупинився. З-за них доносився телевізор — той самий голос новинного ведучого, що щовечора розповідав про катастрофи. Я уявив картину: батько в кріслі, спиною до дверей. Мами ще нема. Як завжди.

Коли я вчора сказав про мотоцикл, батько навіть не повернув голову. «Ти б краще уроки вчив», — пробурчав він у екран. Його слова не були навіть злобою.

Вони були порожнечею. Вони говорили не зі мною, а в стіну. І я навчився робити те саме — відповідати тишею на тишу. Це не я закрився. Спочатку зачинилися вони.
Я сунув ключ у замок, повернув двічі, двері скрипнули. У квартирі пахло підгорілою їжею і дешевими ароматизаторами. Батько сидів у кімнаті, дивився телевізор. Навіть не повернув голову у мій бік. Добре. Мені це підходило.

Я тихо пройшов у свою кімнату. Закрив двері. Увімкнув музику на мінімум — просто щоб заглушити квартиру, бо тиша тут завжди була… неправильна. На столі лежала моя електронка. Звична. Я взяв її в руки, покрутив, затягнувся. Дим трохи розвіявся по кімнаті, і мені стало легше думати. Я кинув рюкзак на підлогу, витяг телефон і глянув повідомлення від Мирона:

 «Я буду через годину. Готовий?»

Посміхнувся краєм губ. Я був готовий давно.

Через годину я вже стояв перед дзеркалом, намагаючись вирішити, чи брати куртку, чи так піти. У квартирі було душно, вікно трохи провітрювало, але повітря все одно здавалося важким.

Зібравшись, я кинув погляд на двері — і на секунду затримав подих. Мені не хотілося виходити повз батька. Але що тут придумувати — просто вийшов.

У коридорі він все ще сидів перед телевізором. Той самий канал, той самий вираз обличчя. Навіть брова не сіпнулась, коли я пройшов повз. Можливо, це навіть краще.
Я тихо зачинив двері за собою, почув знайоме клацання замка і, спустившись униз сходами, відчув, як із кожним кроком стає легше дихати. Ніби квартира тримала мене за горло, а під’їзд випускав.
На вулиці вже починало темніти — сонце чіплялося за верхні поверхи будинків, фарбуючи їх у теплий, майже мідний колір. Під’їзди навколо були такі ж, як наш: мотузки для сушіння білизни, застарілі домофони, запах вечері, який тягнувся крізь прочинені двері чужих квартир.

Мирон стояв біля входу в під’їзд, опершись плечем об стіну. Капюшон натягнутий, руки в кишенях, на обличчі — звичне «мені так само лінь, як і тобі». Усміхнувся, тільки щойно побачив мене.

— Шо, готовий? — кивнув він.

 — Та давно, — сказав я, поправляючи рукав. — Ти як?

 — Я норм, — він глянув кудись убік, злегка скривившись. — Батько знову дістав. Але то таке.

Ми пішли від під’їзду без зайвих слів. З Мироном не треба було нічого пояснювати — він відчував настрій ще до того, як я щось казав.

Двори були знайомі: ті самі лавки, той самий асфальт з тріщинами, у яких виростала трава. Ми йшли поруч, не поспішаючи, ніби просто вирізали себе з дому і тепер звикали до повітря.

— Чув? Дев’ятий ніби на екскурсію їдуть. Нам тоже предлагали.

 — Та треба їхати, — відповів я без роздумів. — Я не хочу весь день сидіти на уроках і TikTok гортати.

 — Та саме! — Мирон засміявся. — Я їм уже сказав: «Ми в ділі».

 — А нашим казав?

 — Нє, — він скривився. — Я ще нічого не розказував.

 — Ну, скажеш. Їм зайде.

Ми обмінялися поглядами, і в той момент все було так, як завжди: легко, просто, по-своєму.

— То що робимо? — спитав він.

 — Пройдемось. Подихнем, — відповів я. — Голова забита.

 — О, то мені теж таке треба.

Ми вийшли за двір, на довгу дорогу між будинками. Ліхтарі ще не загорілися, але вечір уже лягав на місто.

Повітря було прохолодне й свіже — не те, що у квартирі. Я втягнув його глибше і відчув, як нерви відпускають.