Forever Young. Розділ 1

Коридори школи були вузькі і тісні, зі стінами, пофарбованими у блідо-зелений колір, який ніби поглинав світло. Вітер, що пробивався крізь приотчинені вікна, приносив запах ранку: трохи сирості, трохи пилу і різких відтінків фарби. На сходах лунав стукіт черевиків, сміх і розмови школярів, які вже наповнювали коридор живим хаосом.

Коридор гув — дзвінки, сміх, запах електронок і ранкової втоми.

Я йшов крізь них, як крізь фоновий шум. Школа — це просто дорога до мотоцикла.

 Я пройшов коридором, майже не звертаючи уваги на решту учнів. Мене чекала наша компанія. Хлопці вже стояли біля дверей спортзалу, обмінюючись жартами, підколюючи один одного. Ми давно були разом, і кожен знав всі дрібниці: хто чого боїться, що любить, що терпить лише через звичку.
— О, дивіться, хто з'явився! Спізнюємось, як завжди.

Я пройшов повз, не сповільнюючи кроку, і кинув через плече:

— А ти вже встиг постаріти, поки чекав?

 — Похоже, він знову у своєму стилі, — тихо зашепотів хтось інший, і декілька хлопців сміялися.
Ми стояли кільцем. Наша норма.

Іноді здається, що в мене немає імені. Не тому, що його відібрали. Просто ніхто не користується. Вчителі називають на прізвище — швидко, ковзаючи, ніби бояться зачепитися. Батьки не називають ніяк. Мама каже «ти», тато — «син», але це як звертання до меблів. Друзі звуть на прізвиська, але справжнього імені я від них не чув ніколи. Може, тому я сам його забув.

Кожен знав, що інший підтримає в дрібницях, і водночас ніхто не соромився підколоти.
—Ставлю п'ятірку, що фізрук сьогодні знову заведе свою планету про здоров'я нації. Хто береться його звести з теми? — пожартував один, пнувши м’яч у кутку.

 — Думаю, це будеш ти, — сміявся інший.

 —  А ти? Знову спробуєш всіх перехитрити? — підколював третій, дивлячись на мене. Я відповів лише підвищенням куточка губи. Нехай думають, що це ледача посмішка.

Я слухав їхні плани розіграшу з тихою усмішкою. Вони так старанно намагалися розважити себе, ніби від цього залежало їхнє дихання. Ну що ж, хай стараються. Мені було цікаво, хто з них перший зламається і піде скаржитися.

З ними школа ставала терпимою. Після дзвінка — наш простір. Там можна було мовчати і тебе розуміли.

* * *

Перерва минула, і ми повільно розсілися по класу. Як завжди, зайняли останні три парти біля вікна — цю територію ніхто не оскаржував уже роками. Навіть нові швидко розуміли правила без слів.

Вчителька говорила, але її голос зливався у фон. Я дивився у вікно. Там дерева хиталися, сонце лягало на асфальт. Думки виїжджали на дорогу, де не треба нічого пояснювати.

—  ти зі мною? Про що ми зараз говоримо?

Я повернувся. Глянув на дошку, потім у вікно.

— Про рух.

— Конкретніше.

— Той, що за вікном, — сказав я.

У класі хтось пирхнув. Вчителька постояла секунду, потім відійшла до дошки.

Мирон сидів поруч, гортав TikTok і ледве стримував сміх.

— Дивись на нього, — тихо прошепотів хтось із компанії, — ніби слухає, а насправді в TikTok.

Я ледачо скривив губи і не сказав ні слова. Це був наш звичний ритм: уважність з боку всіх, але ми завжди знаходили спосіб залишатися самими собою, без зайвої уваги.

Мій клас був однією великою машиною з копіювання. Вони копіювали конспекти, копіювали поведінку, навіть тривогу копіювали один в одного. Для мене це був чужий світ, де ще й погано пахло. Ми ж, шестеро з останніх парт, хоч копіювали один одного, але хоч робили це з усвідомленням абсурду.
Вчителька щось писала на дошці, але слова майже не доходили до свідомості — вони зливалися у моїй голові у шум, як фоновий звук. Однокласники намагалися не відставати, копіювали формули, щось записували, а дехто ледве піднімав голову від телефону чи зошита. Мені все це здавалося трохи смішним. Вони всі грали свої ролі, намагаючись відповідати правилам, але я відчував себе поза цим театром. Моя увага повільно ковзала між вікном, друзями і власними думками — мотоцикл, дорога, швидкість, вітер. Тут, у класі, я був просто спостерігачем, холодним і байдужим, але всередині відчував легке хвилювання — немов чекав моменту, коли дзвінок оголосить свободу.

Дзвоник нарешті оголосив кінець уроку. Клас наповнився шумом і рухом, а я ледве піднявся з місця, ковзаючи поглядом по компанії.

Ми з Мироном і рештою хлопців піднялися останніми, повільно виходячи в коридор, де запах фарби змішувався з духом перерви — димком електронок, підлітковим парфумом і легким адреналіном від очікуваних дрібних пригод. Наш поверх був окремий — для 9 і 11 класів. Вчителі сюди не лізли. Можна було спокійно дістати електронку, поки десь унизу семикласники щось розносили.

Мирон відразу дістав електронку і зробив кілька коротких затягів, глибоко вдихаючи, поки я спостерігав. Я сам теж витягнув свою, хоча це була радше звичка, ніж потреба. Повітря навколо нас змішувалося з легким м’яти і навіть нудні стіни школи здавалися менш обмежувальними.

Дзвінок обірвав перерву. Я глянув на годинник. Стрілка повзла, наче втомлена. Але я знав — коли вона здійснить останній поворот, мій світ розігнеться. Світ за вікном змінювався повільно. Наш — ні.