Фіолетовий рюкзак

Обшарпана палата. Шість ліжок. Одне моє. Під вікном. Я звик, але все одно моторошно дивитись по сторонах, тому мій погляд тікає за скло. У небо. Лягає на листя, дорогу, на низку машин, людей, що ходять своїми ногами. Тільки б не думати…

Крики та тупіт вторгаються у мою тишу. За стіною, де коридор, хтось радісно зойкає, щось лящить, і дівчина з бинтами для моїх обрубків здригається. Дивна, це всього лише звук пробки, вибитої з пляшки шампанського. Цікаво, що там святкують медсестри на посту серед білого дня? Хоча, а яка мені різниця…

Мені вже майже не боляче. Тільки трохи, десь у районі кісток, ще тягне та ниє. Хоча я розумію, що там вже нічого немає. Нічого нижче колін більше немає, нічому там боліти. Але я все ще смикаюсь, варто комусь сісти на моє ліжко — здається, зачеплять ноги і знову прийде біль.

Колись я відвикну так реагувати. І, може, ще падати на землю від глухих сполохів теж відвикну. Колись. А поки б звикнути до думки, що я інвалід і на фронт не повернусь.

Може й дивно так думати, але це все, про що я можу розмірковувати зараз. Від мене більше не буде жодної допомоги, ніякої користі. Інвалід. Нікому не потрібний, ні на що не здатний. Краще б тоді не брав відпускний. Хоча, якби не взяв, вижила б вона без мене? Напевно, ні. Чи вижила б? Я вже не дізнаюсь.
…

Майже тиждень тому. Це сталося.

Я справді страшенно втомився, та й попередні поранення давалися взнаки. Це лише здається, що війна – романтика, герої та перемоги. А реальність, вона інша. По вуха в багнюці, під обстрілами, сон просто неба, коли доведеться. Та багато чого, а точніше, багато не так, як здавалось, як мріялось. Хоча, бувало і весело. Хлопці в нас зібралися з гумором, і такі — один за одного. Мені пощастило. А їм не всім. І я втомився. Від усього. І від страху — нікуди він не зникає, і від втрат — не забуваються вони, що не роби. Частіше просто часу немає думати та пам'ятати. Зате потім… накочує все разом.

Вдома ніхто не чекав. Порожня однушка. Хіба що батьки. Були колись і в мене батьки, і, може, й далі були б, якби не залишилися тоді в Херсоні. А більше не було кому мене чекати.

Два дні я просто спав. Накидався таблеток, щоб без снів. І спав. А вранці виявилось, що закінчилися цигарки. Зібрався, чи в чому був пішов. Вже й не згадаю. Я за звичкою, здається, так і ліг одягненим.

Пам'ятаю вити почало, коли я був на третьому поверсі. Ще двері відчинилися перед самим носом, стишився. Вони вийшли такі веселі, щось торохтіли одна з одною. Гарна дівчина та малеча, крихітка зовсім. Правда, в очі мені більше рюкзачок кинувся, яскравою фіолетовою плямою він смикався на спині. Я ще подумав, що не виспався, раз тіпається те, що не повинно, в очах.

А далі все на автопілоті… Гул. Я розвертаюсь, чую скрегіт справа зверху. Важка тінь розрізає майданчик навпіл: тут я — там вони. У голові клацає, ось як бувало там, на фронті. Я по інерції хапаю дівчинку за руку, смикаю на себе і нас відкидає вліво. Мить… Може й не вірно вже пам'ятаю. Все сталося так швидко.

Темрява. Її я пам'ятаю добре. Темно, холодно, мокро та боляче. Стукає два серця і щось тисне на груди. Але це я ще очі не розплющив. А коли відкрив: мені б тікати, кричати, кликати на допомогу. Я стільки бачив до того дня, але чомусь злякався найбільше саме в ту мить. Може тому, що сам її до себе потягнув. Нас завалило у згорнутому від ракетного удару «картковому будиночку».

Дитина лежала на мені, притиснута рукою. Я майже на боці. Її голова в крові. Моє обличчя також. Але дихали. Далі я не дивився. Ноги… Нижче колін… Я не хочу зараз навіть думати про це, не хочу згадувати скільки мені вартувало сил зрушити з місця.

Я промацав пульс малечі, акуратно переклав на землю і… Взагалі-то, це я зараз так думаю, що нам пощастило: мої стопи не затиснуло намертво плитою. А на той момент найбільше дратував головний біль до нудоти й відсутність слуху. Не зрозуміти куди рухатись, чи шукають нас, чи вирішили, що в завалах нікого немає. Мене сусіди то й не бачили. Квартира весь час стояла пустою. Навіть не будуть гукати.

Шукати. А я й без поняття, скільки пролежали так. Потрібно було вибиратися, поки не стало гірше.

Я ледве розтормошив дівчинку і навіть зрадів, що не чую. Вона, судячи з виразу обличчя, кричала. Не зрозумів правда: від болю, від страху, від всього одразу. Зовні то їй було явно краще, ніж мені. І я чекав, коли вона заспокоїться, аби пояснити, що сталося. Начебто зрозуміла, хоча я не був певен, що нормально говорю.

А далі… Далі почалося найскладніше. Пошук виходу. Повзком. Хоча, навіть якби я міг підвестися, то просто ніде було. А ще розумів: єдине, що у своєму стані я зможу — рухатися по горизонталі чи вниз. В мене були лише руки. Ну й тулуб, але я не про те. Я б не зміг піднятися вгору, а якщо сам не заповзу вище, то і відпускати туди дівчинку одну, що підписати їй вирок.

Ще й телефонів не було. Ні в неї, я перевірив, ні в мене.

Рухався шляхом найменшого опору і за повітрям. Його я хоч відчував. Тонкий струмок протягу, що йшов ліворуч знизу. Подумав: «Підвал. Може там знайдемо щось. Може якісь припаси, може людей. Може глухий кут».

Так, глухий кут. Будь-якої миті перед нами міг відкрити пащу глухий кут.

Дівчинка спочатку постійно плакала, не припиняючи. Але я не чув, і доводилося постійно обертатися, варто було зникнути її теплу. Тримати її я не міг, бо повз. Вона трималась сама за куртку. А коли стало тісно, я спробував зняти її рюкзак. Він чіплявся і заважав. Вона знову почала кричати і махати руками. Це було небезпечно, і я залишив усе як є.

Нарешті ми дісталися підвалу. Скільки ще блудили там не знаю. Декілька разів, а може більше, я втрачав свідомість від болю, від виснаження, і востаннє вже від самого небажання кудись рухатись. Якби не дівчинка, не знаю, може я б лишився чекати під завалом. І не дочекався. Але потреба витягти хоч би її гнала мене вперед, давала сили.

Якоїсь миті я вирішив, що все — глухий кут. І відключився. Прийшов до тями від того, що дівчинка плакала прямо над моїм обличчям. Було так незвично відчувати солону воду на губах, що розтріскалися. Щипало. Хоча на тлі решти, навіть дивно, що я звернув на це увагу.