ГЛАВА 20 – ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Наш світ. Наш час.

Україна. 23 червня 2023 року.

Вінницька область.

Ніч повільно опускалася на центральну частину України. Десь далеко за горизонтом, серед полів і невеликих населених пунктів, збиралася гроза. Вітер гнав низькі темні хмари над землею, а важке небо час від часу розтинали далекі блискавки.

Перед ним розкинулося величезне пшеничне поле. Золотисті колоски коливалися під поривами вітру, утворюючи хвилі, які простягалися аж до обрію. Пшеничне море здавалося безмежним. Лише подекуди його перетинали вузькі ґрунтові дороги.

Обабіч поля виднілися посадки — довгі смуги дерев, що відділяли одне поле від іншого. За ними, у темряві, губилися обриси сільських доріг і невеликих будівель. Повітря пахло вологою землею, стиглим зерном і дощем, який ось-ось мав початися.

Ще кілька хвилин тому тут не було нічого, крім вітру й гуркоту грози.

А потім просто посеред поля з'явився чорний туман.

Він виник без жодного звуку, наче сама темрява розірвала простір. Спочатку це була невелика хмара біля землі, але за лічені секунди вона піднялася вище, закрутилася й перетворилася на величезний вихор.

Із нього вийшли двоє.

Першим був Арсеній Хюлет. На ньому був фіолетовий костюм, який різко вирізнявся на тлі темного неба. Він зупинився серед пшениці й озирнувся навколо. Вітер розвівав поли його одягу, а перші краплі дощу почали падати на землю.

Поруч стояв Часовщик.

Білий костюм, чорні рукавички, тростина в руці. Замість голови — золотий годинник, стрілки якого повільно рухалися під склом.

Він довго дивився на поле.

Ніби впізнавав його.

Ніби повернувся туди, де колись усе почалося.

— Що далі робитимемо, Часовщику? — запитав Хюлет.

Часовщик не відповів.

Він підняв руку й подивився на свій золотий годинник.

Тихо клацнуло.

По склу пробігла тонка тріщина.

Часовщик завмер.

Ще одна тріщина з'явилася біля самого краю корпусу. Потім друга, третя. Золотий метал почав розходитися, а скло вкривалося павутиною уламків.

— Що з тобою? — запитав Хюлет.

Часовщик повільно опустив руку.

Пролунав короткий, різкий звук.

ХРЯСЬ!

Золотий корпус розлетівся на десятки шматків. Уламки впали в мокру пшеницю, деякі з них загубилися в темряві.

Замість годинника тепер було людське обличчя.

Хюлет відступив на крок.

Він знав це обличчя.

Окуляри, які колись належали доктору Ісааку Кляйнеру. Трохи видовжене темно-русяве волосся, чуб, зачесаний ліворуч. Карі очі. Молоде обличчя, яке не мало нічого спільного з тією жахливою постаттю, що роками ховалася за золотим циферблатом.

Це був не Кляйнер.

Це був той, чиє ім'я Хюлет ще не знав.

Артем Телюх.

Часовщик провів рукою по обличчю, ніби вперше за довгий час відчув справжнє повітря на власній шкірі. Він повільно зняв окуляри, протер їх краєм костюма й знову надів.

Хюлет дивився на нього, не знаходячи слів.

— Часовщику… Що тепер?

Часовщик повернув до нього голову.

Його карі очі були спокійними. Надто спокійними для людини, яка щойно пережила загибель цілого всесвіту.

— Далі? — перепитав він.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Далі я сам.

Хюлет не встиг відповісти.

Часовщик різко наблизився до нього. У чорній рукавичці блиснув ніж Баала — той самий, який пройшов крізь стільки рук і забрав стільки життів.

— Арсенію…

Хюлет лише почав повертатися, коли лезо ввійшло йому в живіт.

Він різко втягнув повітря. Його обличчя спотворилося від болю, а руки вчепилися в рукав Часовщика.

— Ти… що…

Часовщик витягнув ніж.

Хюлет похитнувся й упав на коліна серед мокрої пшениці.

— Ми ж… — Він ледве міг говорити. — Ми знищили…
— Ми? — спокійно перепитав Артем. — Ні. Не плутай себе зі мною.

Він присів біля Хюлета й поклав руку йому на груди. Під одягом, біля серця, приховувалася річ, заради якої Астро-імперія вела війни й за яку гинули незліченні істоти.

Кристал безсмертя Астро-командира.

Часовщик витягнув його з-під одягу Хюлета.

Кристал світився слабким фіолетовим світлом. Його поверхнею пробігали тонкі лінії, схожі на тріщини, але він залишався цілим.

Хюлет підняв голову.

— Навіщо?..

Артем підвівся.

— Я ж сказав. Далі я сам.

Він стиснув кристал у долоні.

Потім підніс його до рота й проковтнув.

На кілька секунд нічого не сталося.

Лише дощ посилився, а гроза над полем загуркотіла голосніше.

Часовщик стояв нерухомо, заплющивши очі. Потім повільно вдихнув і підняв голову до неба.

— Нарешті…

Він витягнув із кишені невеликий шприц. В іншій руці з'явилася пробірка з фіолетовою рідиною — останній зразок ВГМ, який пережив загибель цілого світу.

Артем відкрив пробірку, набрав рідину в шприц і закотив рукав.

Голка торкнулася шкіри.

Він ввів вірус у власне тіло.

Перші секунди нічого не відбувалося.

Потім його рука різко здригнулася.

Шприц випав у траву.

Артем схопився за голову й зігнувся навпіл. М'язи напружилися, дихання стало уривчастим. Він упав на одне коліно, а друга рука вчепилася в землю.

Фіолетові прожилки проступили на його зап'ясті.

Його тіло почало тремтіти сильніше. Пшениця навколо нього приминалася під поривами вітру, а блискавки спалахували одна за одною, освітлюючи поле. Здавалося, сама природа відчувала щось неправильне, щось таке, чого не мало існувати в цьому світі.

Артем стиснув зуби.

Він не збирався помирати.

Не після всього, що зробив.

Не тепер.

Минали секунди.

Тремтіння поступово слабшало. Дихання вирівнювалося. Фіолетові прожилки зникли під рукавом, залишивши лише ледь помітний відтінок під шкірою.

Часовщик повільно випростався.

Його шкіра стала трохи фіолетовою, особливо на руках і біля шиї. Плечі розширилися, постава змінилася, а зріст став більшим. Він уже не нагадував звичайного підлітка, який загубився посеред поля під час грози.