ГЛАВА 13 – ТАЄМНИЙ ПРОХІД

Коридор житлового сектора був майже порожнім. Під стелею рівномірно гуділи лампи, а десь за стіною працювала вентиляція. Олег ішов попереду, час від часу поглядаючи на номери кімнат. Натан тримав у руках невеликий планшет із планом сектора.

— Ти впевнений, що ми йдемо правильно? — запитав Олег, не зупиняючись.
— Майже, — відповів Натан.

Олег озирнувся.

— «Майже» — це не те слово, яке я хотів почути.
— А що ти пропонуєш? Я ж не жив тут. Востаннє я бачив цей план давно, і тоді частина приміщень ще використовувалася для старшого командування.
— Чудово. Отже, ми шукаємо кімнату людини, яка могла приховувати від нас важливі речі, за планом, якому невідомо скільки років.
— Коли ти так кажеш, це звучить набагато гірше.
— Бо ситуація й справді не найкраща.

Натан ледь усміхнувся, але майже відразу знову зосередився на планшеті.

Вони пройшли повз кілька дверей, звернули за ріг і зупинилися біля потрібного номера.

228.

— Здається, прийшли, — сказав Натан.

Олег оглянув двері. На них не було ані попереджувальних написів, ані пломби. Лише старий номер і невелика панель доступу.

— Дивно, що її досі не зайняли, — зауважив він.
— Можливо, ніхто не бачив у цьому сенсу. Після всього, що сталося, у нас вистачало інших проблем.
— Або хтось хотів, щоб сюди ніхто не заходив.

Натан поглянув на нього.

— Ти вже починаєш підозрювати всіх підряд?
— Я командир Опору. Це частина роботи.

Олег приклав перепустку до панелі. Замок клацнув, і двері повільно відчинилися.

Усередині було тихо.

Кімната виглядала так, ніби її залишили поспіхом. Біля стіни стояла шафа, навпроти — письмовий стіл із кількома шухлядами. Поряд розташовувалися ліжко й невелика тумба. На столі не було нічого особливого, а на полицях залишилися лише кілька порожніх папок.

Натан увійшов першим і оглянув приміщення.

— Я очікував побачити тут трохи більше безладу.
— Чому?
— Якщо Хюлет справді щось приховував, то, мабуть, мав багато документів, записів або хоча б якихось особистих речей.

Олег зачинив двері за собою.

— Можливо, усе забрали ще до нас.
— Тоді нам доведеться шукать те, що залишилося.

Вони розділили кімнату на дві частини й почали оглядати речі. Натан висунув шухляди письмового столу, перевірив їхні дно та стінки. Олег оглянув шафу, відсунув кілька полиць і перевірив простір за ними.

Нічого.

За кілька хвилин на столі вже лежали всі речі, які вдалося знайти, але жодна з них не привертала особливої уваги.

— Порожньо, — промовив Олег, зазирнувши до останньої шухляди.
— Не зовсім. Тут є старі записи, — відповів Натан.

Олег підійшов ближче.

— Щось корисне?

Натан швидко переглянув кілька аркушів.

— Звичайні звіти. Постачання, чергування, списки обладнання. Нічого, що стосувалося б Часовщика.
— Перевір усе. Навіть якщо здається, що це неважливо.
— Я вже перевіряю.
— Я просто нагадую.
— А я просто кажу, що чую тебе.

Олег нічого не відповів і повернувся до шафи.

Минуло ще десять хвилин. Вони перевірили ліжко, тумбу, полиці й навіть простір під письмовим столом. Олег постукав по стінах, сподіваючись почути різницю в звуці, але скрізь почув однаковий глухий відгук.

Натан тим часом присів біля тумби й оглянув її нижню частину.

— Нічого, — сказав він, підводячись. — Якщо тут і було щось важливе, то його або забрали, або ми поки не знайшли.
— Мені не подобається жоден із цих варіантів.
— Мені теж. Але це не означає, що треба здаватися.

Олег оглянув кімнату ще раз. Його погляд зупинився на письмовому столі.

— Відсунь його.

Натан здивовано подивився на нього.

— Що?
— Стіл. Відсунь від стіни.
— Думаєш, під ним щось є?
— Не знаю. Але ми вже перевірили майже все інше.

Вони взялися за краї столу й відсунули його вбік. Натан присів і оглянув підлогу. Там були лише пил і подряпини від ніжок меблів.

— І знову нічого.
— Повернімо його назад, — сказав Олег.

Вони поставили стіл на місце. Потім пересунули шафу, відсунули тумбу й навіть перевірили ділянки підлоги, які раніше були закриті меблями. Кожен предмет опинявся на іншому місці, але кімната вперто не відкривала жодних секретів.

Натан витер долонею чоло.

— Слухай, Олеже, а ти не думав, що ми просто витрачаємо час?
— Думав.
— І?
— Якщо Хюлет справді залишив тут щось важливе, я не збираюся йти звідси, не перевіривши все.

Натан подивився на безлад посеред кімнати, потім знову на Олега.

— Гаразд. Тоді почнімо спочатку. Але цього разу не просто пересуватимемо меблі навмання.
— Маєш кращу ідею?

Натан обвів поглядом стіни, підлогу й стелю.

— Поки ні. Але щось тут не сходиться.

Олег насупився.

— Що саме?
— Хюлет був не тією людиною, яка залишала важливі речі без захисту. Якщо він щось приховав, то навряд чи поклав це в першу-ліпшу шухляду.

Вони замовкли.

Кімната знову стала тихою. Лише вентиляція продовжувала гудіти за стіною.

Олег повільно оглянув приміщення, намагаючись зрозуміти, що вони могли пропустити. Поки що всі їхні зусилля не дали жодного результату.

Але він не збирався йти.

Не цього разу.

Олег уже збирався запропонувати Натану перевірити кімнату ще раз, коли його погляд зупинився на стіні біля шафи.

Там висіла картина.

Вона була великою — приблизно півтора метра завширшки — і вирізнялася на тлі решти скромного інтер'єру. На ній був зображений Арсеній Хюлет у темному одязі. В одній руці він тримав келих вина, а сам дивився просто перед собою.

Погляд здавався дивно живим. Було таке відчуття, ніби Хюлет дивився просто в душу тому, хто стояв перед картиною.

Олег кілька секунд мовчки розглядав зображення.

— Натан, підійди сюди.
— Що знайшов?

Натан підійшов і подивився на картину.

— Портрет Хюлета. І що?
— Не знаю. Але чомусь мені здається, що ми ще не все перевірили.