ГЛАВА 8 – НЕВІДОМИЙ РЯТІВНИК

Старі двері каплиці зі скрипом зачинилися за Олегом Коржем і Джеком Сойєром. На кілька секунд вони зупинилися біля кам’яної стіни, прислухаючись до звуків, що долинали з покинутого села. Вітер гуляв між старими будинками, підхоплюючи клапті зірваних шпалер, сухе листя й дрібне сміття. Над Атлантичним океаном нависли важкі сірі хмари, крізь які ледь пробивалося холодне світло. Десь далеко гримів грім, хоча дощ іще не почався. Повітря було насичене запахом солоної води, мокрого каміння та гнилі, а на стінах будівель виднілися фіолетові плями, що нагадували розлиту фарбу. Подекуди ці плями повільно пульсували, ніби під поверхнею стін ховалося щось живе.

Олег поправив ремінь спорядження й перевірив лазерний пістолет. Заряд був достатнім, але після всього побаченого на острові він більше не покладався лише на зброю. Тут траплялися істоти, яких не зупиняли звичайні постріли, а деякі з них могли з’явитися буквально з-під ніг. Він перевірив рацію, переконався, що пристрій працює, і поглянув на Джека.

— Треба повертатися до готелю, — сказав Олег. — Капітан і Дмитро мають знати, що ми зв’язалися з Опором. Якщо гелікоптери вже вилетіли, у нас не так багато часу.

Джек не відповів відразу. Він дивився на вулицю, що вела до центральної площі. Колись тут стояли невеликі торгові ятки, біля яких збиралися місцеві жителі, а неподалік працював продуктовий магазин. Тепер від більшості споруд залишилися самі каркаси. На землі валялися перекинуті столи, розбиті пляшки й уламки скла. Декілька дверей були зірвані з петель, а вікна зсередини закривав товстий шар фіолетового нальоту.

— Ти справді думаєш, що ми звідси виберемося? — нарешті запитав Джек.
— Десять гелікоптерів уже прямують сюди. Це краще, ніж нічого.
— Я не про гелікоптери. Я про острів. Про все, що тут відбувається. Ти бачив того паразита в каплиці. Бачив, що сталося з людьми. А тепер ще й ця потвора з моря…
— Ктулху, — уточнив Олег.

Джек повільно повернув до нього голову.

— Ти називаєш його так, ніби знаєш, що це за істота.
— Я знаю лише те, що ти мені розповів. Велике тіло, вісім очей, дванадцять кінцівок, чорне й фіолетове забарвлення. Воно виходить із моря й забирає людей. Якщо в тебе є інша назва, можеш сказати.
— Іншої немає. Принаймні серед тих, хто вижив.

Олег хотів поставити ще кілька запитань, але в цю мить із центру села долинув протяжний звук, схожий одночасно на ревіння тварини та скрегіт металу. Він прокотився між будинками й відлунням ударився об стіни каплиці. Птахи, які досі сиділи на даху сусідньої споруди, злетіли в повітря. Джек миттєво зблід.

— Це він, — прошепотів чоловік.

Олег підняв пістолет і повернувся до вулиці.

— Тоді ходімо швидше.

Вони рушили вздовж зовнішньої стіни каплиці, тримаючись подалі від відкритої дороги. Джек добре знав цю частину села й показував короткі проходи між будинками, де можна було залишатися непомітними. Проте що далі вони просувалися, то виразніше відчували, що острів змінюється. На стінах з’являлося дедалі більше фіолетових наростів. Іноді вони звисали з дахів довгими нитками, а іноді утворювали щільні скупчення навколо дверних прорізів. Біля одного з будинків Олег помітив невелику тварину, яка лежала на боці. Її тіло було неприродно роздуте, а з-під шерсті проростали тонкі фіолетові гриби.

Він зупинився, щоб роздивитися знахідку, але Джек одразу схопив його за рукав.

— Не чіпай.
— Я й не збирався.
— Тут краще взагалі нічого не торкатися. Спочатку воно з’явилося на рослинах. Потім на тваринах. А після того змінилися люди.

Олег присів на відстані кількох кроків від мертвої тварини. Фіолетові гриби вкривали її спину й шию, а навколо пащі застигла темна рідина. Він дістав телефон і зробив кілька фотографій, не наближаючись. Потім підвівся й знову перевірив рацію.

— Дмитре, це Олег. Прийом.

У відповідь пролунав тріск.

— Дмитро на зв’язку. Чую тебе, командире.
— Ми з Джеком залишаємо каплицю й рухаємося до готелю. Як у вас справи?
— Поки що тихо. Капітан перевіряє спорядження. Ми знайшли відкриту ділянку, яку можна використати для посадки гелікоптерів. Але є проблема: дорога до неї проходить майже через центральну частину села.
— Не йдіть центральною дорогою, — негайно відповів Олег. — Ктулху досі там. Ми чули його ревіння кілька хвилин тому. Спробуйте знайти обхідний шлях від готелю, але не розходьтеся. Якщо помітите паразитів, відступайте й повідомляйте мені.
— Прийняв. А що з Престоном?

Олег на мить замовк.

— Він із вами?
— Ні. Ми думали, що він пішов до вас. Він хотів оглянути один із проходів, але так і не повернувся.

Олег відчув, як напружилися м’язи його обличчя.

— Коли ви бачили його востаннє?
— Приблизно п’ятнадцять хвилин тому. Він сказав, що ненадовго відійде. Ми не думали, що щось станеться.
— Чорт…

Олег відпустив кнопку рації й подивився на Джека. Той почув розмову й уже зрозумів, у чому справа.

— Він міг піти до старого складу, — сказав Джек. — Там є кілька проходів, які з’єднуються з каналізацією. Якщо він вирішив оглянути підземелля, то міг опинитися саме там.
— Тоді ми маємо його знайти.
— Олеже, це небезпечно. Якщо там є паразити…
— Престон — член моєї експедиції. Я не залишу його самого на цьому острові.

Джек важко зітхнув, але не заперечував. Він знав, що Олег не відступить, а сперечатися зараз було марно. Вони змінили напрямок і пішли до будинку, за яким розташовувався один із входів у стару каналізаційну систему. Вхід був майже повністю закритий зламаними дошками й шматками металу. На стіні поряд виднівся вицвілий знак, який колись попереджав про небезпеку. Тепер попередження здавалося недоречним: у цьому селі небезпека була всюди.

Джек відсунув одну з дощок і заглянув усередину.

— Тут є сходи. Вони ведуть до нижнього коридору. Якщо Престон справді пішов цим шляхом, ми зможемо дістатися старого складу за кілька хвилин.
— Тоді вперед.