ГЛАВА 7 – ЖЕРТВИ ДЛЯ КТУЛХУ

Олег кинувся бігти.

Він майже не відчував земли під ногами. Кам'яниста стежка петляла між темними будинками, а холодний морський вітер бив просто в обличчя. Позаду залишався берег, де Карл віддавав накази, а попереду виднівся готель, у якому мали перебувати капітан, Дмитро та доктор Престон.

Олег не знав, чи Карл уже помітив його зникнення. Він не знав навіть, скільки часу має до того, як мешканці села почнуть діяти. Але одне було зрозуміло: якщо слова Карла не були порожньою погрозою, то їхнім життям загрожувала небезпека.

Треба попередити їх. Негайно.

Олег міцніше стиснув лазерний пістолет і прискорився. У голові безперервно крутилися почуті слова: «Привести їх до великої клітки». А потім - ще страшніше: «Він голодний».

Хто такий «він»? Що ховалося за цими словами? І навіщо Карлу знадобилися моряки?

Відповідей не було.

Коли Олег нарешті дістався готелю, то різко зупинився перед входом. Будівля стояла в темряві. Жодного світла у вікнах, жодного голосу всередині. Навіть звичного шуму моря за стінами здавалося недостатньо, щоб порушити моторошну тишу.

Він штовхнув двері й увійшов.

- Капітане?! - голосно покликав Олег.

Відповіді не було.

Він пройшов коридором, заглянув до кімнат, перевірив сходи та спільне приміщення. Ні капітана, ні Дмитра, ні Престона. Їхніх речей також не було видно там, де він очікував їх побачити.

- Та де ж ви всі поділися?.. - пробурмотів він.

Олег витягнув рацію та спробував зв'язатися з товаришами, однак у відповідь почув лише тріск перешкод. Він спробував ще раз, змінив частоту, але результат залишився незмінним.

Невже їх уже схопили?

Він повернувся до виходу. На кілька секунд затримався на порозі, намагаючись пригадати, звідки чув голоси. Якщо Карл збирався привести полонених до клітки, то, найімовірніше, це місце було десь за межами поселення, ближче до моря.

І тоді Олег побачив світло.

Далеко від готелю, за кількома рядами будинків, крізь темряву пробивалося слабке жовтувате сяйво. Воно тремтіло на тлі чорного узбережжя, наче там горіли десятки ліхтарів.

Олег завмер.

Вони там.

Він рушив до світла.

Спочатку йшов обережно, тримаючись ближче до стін будинків. Потім, коли стежка почала спускатися до узбережжя, знову перейшов на біг. Дорога виявилася довшою, ніж він очікував. Довелося спускатися кам'янистим схилом, перестрибувати через уламки скель і кілька разів хапатися за мокре каміння, щоб не впасти.

Чим нижче він спускався, тим голоснішим ставав шум океану.

Нарешті стежка вивела його до широкої прибережної ділянки, освітленої смолоскипами й переносними ліхтарями. Олег пригальмував і сховався за великим каменем.

Те, що він побачив, змусило його затамувати подих.

На березі зібралися десятки мешканців села. Одні стояли біля дерев'яних конструкцій, інші розташувалися вздовж берега. Майже всі були озброєні: у руках виднілися рушниці, гарпуни та інша зброя. Їхні обличчя здавалися неприродно блідими в світлі ліхтарів.

Перед ними, під прицілом, стояли моряки з корабля експедиції.

Полонені тримали руки піднятими. Декотрі були поранені, на одязі виднілися темні плями. Один із моряків намагався щось пояснити, але чоловік із рушницею грубо штовхнув його назад.

Олег швидко перерахував полонених. Він упізнав кількох членів екіпажу, з якими ще недавно працював на кораблі.

Але капітана не було.
Дмитра теж.
Престона також.

Олег відчув, як усередині наростає тривога. Якщо ці люди вже тут, то де решта? Чи їх утримують окремо? Чи Карл приховав від нього ще щось?

Він більше не став чекати.

Олег вийшов з-за каменя, підняв лазерний пістолет і спрямував його на натовп.

- А НУ ВСІ СТОЯТИ! - його голос розітнув шум прибою.

Кілька мешканців миттєво розвернулися. Рушниці повернулися в його бік. Дехто відступив, але більшість залишилася на місцях.

Олег зробив кілька кроків уперед, не опускаючи зброї.

- Відпустіть їх! Негайно! Інакше я почну стріляти!

Натовп розступився.

З-поміж людей вийшов Карл.
Він рухався спокійно, без поспіху, ніби поява озброєного командира не стала для нього несподіванкою. На його обличчі не було ані страху, ані здивування. Лише та сама дивна усмішка, яку Олег уже бачив раніше.

- Олеже, - промовив Карл. - Опусти зброю. Нам не потрібна ще одна смерть.
- Ти схопив моїх людей! - гаркнув Олег. - Я чув, що ти наказував! Що це за клітка? Кого ви збираєтеся туди кинути?

Карл зупинився за кілька метрів від нього.

- Ти не розумієш, у якій ситуації ми опинилися.
- Тоді поясни!

Старий повільно перевів погляд на моряків, а потім знову подивився на Олега.

- Якщо ми не віддамо їх воді, цьому острову кінець.

На кілька секунд Олег навіть не знайшовся, що відповісти.

- Що ти верзеш?
- Ми не можемо більше його стримувати. Воно прокидається. З кожним днем хвилі стають сильнішими, а земля трясеться дедалі частіше. Ми втратили людей, Олеже. Багато людей. І якщо не зробимо того, що потрібно, загинуть усі.
- Ти хочеш сказати, що збираєшся вбити цих моряків?!
- Я хочу, щоб село вижило!
- За їхній рахунок?!

Карл підвищив голос:

- Ти думаєш, я цього хочу?! Ти думаєш, мені приємно дивитися, як люди йдуть на смерть?! Ми живемо тут усе своє життя! Ми знаємо, що ховається під цим островом! А ви припливли сюди й навіть не уявляєте, що розбудили!

Олег міцніше стиснув руків'я пістолета.

- Я не дозволю тобі їх убити.
- Тоді ти приречеш нас усіх.

Вони продовжували сперечатися. Карл намагався переконати Олега, що віддати моряків - єдиний спосіб урятувати поселення. Олег вимагав пояснити, що саме живе у воді й чому для його заспокоєння потрібні людські жертви.

Але Карл не хотів говорити прямо. Він повторював, що це давня історія острова, що мешканці дотримувалися певних правил задовго до появи експедиції та що порушувати їх означало підписати смертний вирок усьому поселенню.