ГЛАВА 6 – ГОСПОДАРІ ОСТРОВА

Ранок на острові видався похмурим. Важкі сірі хмари затягнули все небо, приховавши навіть ту невелику смугу світла, яка могла б пробитися крізь них. Дрібний дощ ледь помітно мрячив над селом, осідав краплинами на старих дерев'яних дахах, стікав по потрісканих стінах будинків і залишав на вікнах каламутні доріжки. Вітер із моря був холодним і неприємним, він тягнув за собою запах мокрої деревини, водоростей і того самого смердючого фіолетового ґрунту, який Олег Корж побачив напередодні. Здавалося, що острів прокинувся разом із ними, але не для того, щоб привітати нових гостей. Він просто продовжував існувати у своєму дивному, відокремленому від решти світу житті.

Олег стояв біля стіни готелю, тримаючи в руці рацію. Його телевізор замість голови був повернутий екраном до невеликого пристрою, на якому час від часу спалахували зелені індикатори. Поряд стояв капітан корабля в темній куртці, застебнутій до самого підборіддя. На його плечах уже виступили темні плями від дощу. Обидва чоловіки не спали достатньо, а перспектива провести на цьому острові щонайменше три дні через пошкоджене судно не додавала їм настрою.

- База, база, це корабель експедиційної групи. Чуєте мене? Прийом, - промовив капітан у рацію.

У відповідь почувся тріск. Він почекав кілька секунд і повторив виклик, цього разу назвавши позивний судна та спробувавши перейти на іншу частоту. Результат був таким самим: шипіння, короткі перешкоди й нічого більше.

- Чорт забирай, - тихо вилаявся капітан, опускаючи рацію. - Учора ще можна було списати це на відстань і погану погоду. Але зараз ми навіть не знаємо, чи хтось узагалі приймає наш сигнал.
- Спробуйте ще раз, - сказав Олег. - На резервній частоті.
- Уже пробував. Двічі.
- Тоді ще раз буде втретє.

Капітан глянув на нього, але сперечатися не став. Він знову підніс рацію до рота, назвав корабель, повідомив про пошкодження корпусу та попросив передати інформацію командуванню Організації. Потім замовк, уважно прислухаючись до динаміка. Кілька секунд тягнулися повільно, наче хтось навмисно розтягував час. Нарешті пролунало лише сухе клацання, після якого рація знову заповнилася шумом.

- Нічого, - сказав капітан.
- Телефон.

Олег дістав мобільний телефон. На екрані світився нульовий рівень сигналу. Він підняв пристрій вище, пройшов кілька кроків до краю вулиці, де між двома будинками відкривався вид на море, і спробував зателефонувати за службовим номером підтримки. Виклик навіть не почався. Телефон повідомив, що мережа недоступна.

Олег повторив спробу. Потім ще одну. Він перемкнув режим мережі, перевірив налаштування й набрав інший номер, яким користувалися для екстреного зв'язку з оперативними групами. Безрезультатно.

- Можливо, на острові просто немає покриття, - припустив капітан. - Звідси до найближчої нормальної станції зв'язку може бути чимала відстань.
- Можливо, - відповів Олег, ховаючи телефон. - Але корабель обладнаний потужнішою радіостанцією. І вона теж мовчить.
- Ви думаєте, це через острів?
- Я думаю, що поки ми не знаємо причини, нам не варто вигадувати пояснення. Перевіримо обладнання на кораблі, коли зможемо до нього повернутися. А поки що маємо те, що маємо.

Він сказав це спокійно, однак ситуація йому не подобалася. Відсутність зв'язку означала, що експедиція залишилася сама. Якщо станеться щось непередбачене, допомога не прийде за кілька хвилин і навіть не обов'язково прийде за кілька годин. До того ж судно було пошкоджене, погода погіршувалася, а місцеві мешканці поводилися так, ніби їхні гості прибули за попередньою домовленістю, хоча жодних домовленостей не існувало.

Олег ще раз подивився на темні хмари над морем. Потім повернувся до капітана.
- Ходімо до бару. Подивимося, чи наші вже прокинулися.
- Якщо судити з того, як учора майор дивився на готель, він там уже з першої години ранку.
- Дмитро здатний прокинутися раніше за всіх, якщо йому пообіцяти гарячу їжу.
- А якщо ще й каву, то він, мабуть, погодиться тут залишитися назавжди.

Олег ледь помітно похитав головою.
- Не давайте йому таких ідей.
Вони рушили вузькою вулицею до бару. Після нічного дощу ґрунт став іще гіршим: темна фіолетова маса липла до підошов, тягнулася за ними тонкими нитками й залишала на взутті брудні грудки. У деяких місцях калюжі мали неприродний бузковий відтінок. Вода в них не була прозорою - радше нагадувала розведену фарбу, яка осіла на поверхні землі. Капітан кілька разів подивився під ноги, намагаючись ступати по камінню та залишках старої бруківки.

- Не хотів би я ремонтувати тут дорогу, - буркнув він.
- Спочатку нехай відремонтують сам острів, - відповів Олег.

На їхньому шляху траплялися старі будинки з вузькими вікнами та перекошеними дверима. Деякі паркани були зламані, інші майже повністю зникли під густими заростями. На одному подвір'ї стояла іржава тачка, наповнена мокрими гілками. На іншому біля стіни лежала купа металевих деталей, накритих брудним брезентом. Попри дощ, у повітрі стояв запах гнилі, який нікуди не зникав і, здавалося, ставав сильнішим щоразу, коли вітер змінював напрямок.

Вони не зустріли жодної людини. Лише біля одного з будинків Олег помітив фіранку, що ледь ворухнулася за склом. Він зупинився й подивився на вікно, але за кілька секунд тканина завмерла. Чи був там хтось, чи то протяг хитнув стару завісу, сказати було неможливо.

- Помітили? - запитав капітан.
- Так.
- І що думаєте?
- Що ми запізнюємося на сніданок.

Капітан хмикнув, хоча його сміх вийшов невеселим. Вони продовжили шлях.

Бар стояв неподалік від центральної площі села. Це була невелика дерев'яна будівля з низьким дахом, почорнілими від вологи дошками та вивіскою, на якій залишилося лише кілька літер. Вивіска скрипіла на вітрі й час від часу стукала об металеве кріплення. Під навісом біля входу стояли дві старі лавки. На одній лежала перевернута дерев'яна миска, наповнена дощовою водою, а біля другої валявся недопалок, який, судячи з його стану, залишили ще до початку дощу.