ГЛАВА 5 – ОСТРІВ МЕРТВОГО ГРУНТУ

Минуло півтори доби відтоді, як корабель залишив Аляску. За цей час життя на борту поступово перетворилося на одноманітну послідовність дій, які повторювалися з ранку до вечора: хтось прокидався, йшов у їдальню, намагався знайти собі заняття, перевіряв обладнання або просто сидів у відведеному для нього приміщенні, слухаючи, як корпус судна реагує на рух води. Дехто вже звик до постійного гулу двигунів настільки, що перестав його помічати, а інші, навпаки, не могли заснути без цього звуку. Корабель ішов уперед, розрізаючи холодні води північної Атлантики, і хоча за останні години погода кілька разів змінювалася, ніхто з екіпажу не вважав це чимось незвичайним. Тут, далеко від великих портів і звичних морських маршрутів, вітер міг посилитися за лічені хвилини, хвилі — піднятися вище, а небо — затягнутися суцільною сірою пеленою так швидко, що людина не встигала зрозуміти, коли саме закінчився спокійний ранок і почалася негода.

Олег Корж прокинувся раніше, ніж планував. У його каюті було прохолодно, а невелика лампа біля ліжка залишалася ввімкненою ще з попереднього вечора. Після короткого сну він не відчував особливої бадьорості, проте й повертатися під ковдру не хотілося. Він кілька хвилин лежав нерухомо, прислухаючись до корабля: за стіною хтось пройшов коридором, далі почулися приглушені голоси, а потім двері сусідньої каюти зачинилися з таким гуркотом, ніби людина зовсім не переймалася тим, що інші ще могли спати. Олег повільно сів на ліжку, провів долонею по обличчю й подивився на годинник. До прибуття залишалося ще кілька годин. За розрахунками капітана, якщо швидкість судна не доведеться зменшувати через погоду, до острова вони мали дістатися того ж дня. Саме ця думка не давала Олегові повністю розслабитися. Упродовж останньої доби він не раз переглядав документи, пов'язані зі зникненням Арсенія Хюлета, та намагався знайти бодай якусь деталь, яка пояснила б, чому їхній маршрут пролягав саме до цього віддаленого клаптика суші. Поки що папери давали більше запитань, ніж відповідей. У них були уривчасті згадки про старі дослідження, кілька дат, суперечливі записи й назви, які не пояснювали нічого людині, котра не знала всієї історії зсередини.

Він підвівся, підійшов до столу й перевірив речі, залишені напередодні. Поруч із документами лежав телефон, який давно втратив сенс звичайного засобу зв'язку: сигналу тут не було, а можливість зв'язатися з базою залежала від корабельного радіо та обладнання, яке використовували члени екіпажу. На краю столу стояла чашка, у якій засохли залишки чаю. Олег відсунув її, зібрав документи в одну теку й поклав до внутрішньої кишені куртки. Його телевізійна голова стояла на тумбі, і перед тим, як надягнути її, він перевірив кріплення та з'єднання. На відміну від звичайних людей, він не міг просто глянути на власне відображення в дзеркалі, щоб переконатися, що все гаразд, тому давно звик перевіряти кожну деталь на дотик. Закінчивши, він узяв зі столу пачку сигарет, сховав її до кишені й вийшов у коридор.

У проході було людно. Двоє матросів несли металевий контейнер, намагаючись не зачепити ним стіни, а біля дверей до технічного приміщення стояв чоловік у темній куртці та сперечався з механіком через несправний датчик. Трохи далі кілька військових обговорювали, чи встигнуть вони відпочити перед висадкою. Їхні голоси змішувалися з гуркотом двигунів і скрипом металевих конструкцій. Корабель не був призначений для комфорту, і кожен, хто опинився на ньому, мусив прийняти просту істину: тут не існувало достатньо простору для того, щоб усамітнитися надовго. Навіть за зачиненими дверима людина все одно чула чужі кроки, розмови й роботу механізмів. Олег пройшов повз групу матросів, коротко привітався з одним із них і попрямував до сходів, що вели на верхню палубу. Йому хотілося подивитися на море, а заодно дізнатися, чи з'явилося щось на горизонті.

Коли він відчинив важкі двері, холодне повітря одразу вдарило в обличчя. Вітер був сильнішим, ніж напередодні, але вже не таким різким, як уночі. Небо залишалося похмурим, хоча подекуди між хмарами виднілися світліші ділянки. Море навколо корабля мало темно-сірий колір, а хвилі, підіймаючись уздовж борту, розсипалися білою піною.

Олег міцніше застебнув куртку й підійшов до огородження. Він не любив визнавати цього навіть самому собі, але тривале перебування в морі викликало в нього відчуття, до якого було важко звикнути. На суші завжди залишалася хоча б якась точка опори: будівля, дорога, дерево, обриси міста. Тут же, куди б не повернув голову, він бачив лише воду й небо. Корабель здавався невеликим металевим уламком посеред величезного простору, а люди на ньому — випадковими пасажирами, які тимчасово отримали право рухатися вперед, поки море дозволяло їм це робити.

Біля іншого борту стояв Дмитро Чайків. Він тримав у руці металеву чашку й дивився кудись удалину, не звертаючи уваги на холод. Побачивши Олега, Дмитро трохи повернув голову.
— Рано піднявся, командире, — сказав він.
— Не спалося.
— Мені теж. Уночі двигуни наче голосніше працювали. Чи то вже здається.
— Якщо вони справді почнуть працювати голосніше, нас про це повідомлять механіки, — відповів Олег. — А поки що не вигадуй собі проблем.

Дмитро ледь усміхнувся й зробив ковток із чашки. Він виглядав утомленим, хоча намагався цього не показувати. За останні півтори доби він кілька разів допомагав перевіряти спорядження, розмовляв із військовими й намагався з'ясувати, що саме вони робитимуть після висадки. Конкретних відповідей ніхто не мав. Їм повідомили лише, що на острові необхідно знайти інформацію, пов'язану з Хюлетом, і перевірити місця, які могли мати стосунок до його останніх досліджень. Усе інше залишалося невідомим. Для людини, яка звикла працювати за наказами й мати чітке завдання, така невизначеність була не просто незручною — вона дратувала.

— Капітан сказав, що за кілька годин побачимо берег, — продовжив Дмитро. — Я щойно з ним говорив. Каже, що якщо туман не опуститься нижче, то проблем із підходом не буде.
— А якщо опуститься?
— Тоді доведеться чекати або заходити повільніше. Він не збирається ризикувати кораблем заради того, щоб ми висадилися на годину раніше.
— І правильно робить. Нам ще треба звідти повернутися.