ГЛАВА 4 – КУРС НА АНТЛАНТИКУ

Минуло лише сорок хвилин відтоді, як судно залишило берег Аляски. Для більшості людей це був ще тільки початок подорожі. Для когось — звичайний вихід у море, яких за життя можна побачити десятки. Але цього разу ніхто на борту не знав, скільки триватиме ця дорога і що саме вони знайдуть там, куди прямували.

Над океаном уже опустився вечір. Небо було затягнуте темними хмарами, крізь які майже не пробивалося світло. Вітер постійно бив у борт судна, змушуючи металеві конструкції глухо стогнати. Хвилі здіймалися одна за одною, ударяючись об корпус і розсипаючись білою піною. Судно повільно, але впевнено прорізало темну воду.

У коридорах було чути приглушені голоси. Хтось уже встиг влаштуватися на своєму місці, хтось перевіряв спорядження, а дехто просто стояв біля невеликих ілюмінаторів і дивився в чорну далечінь, де не було видно нічого, крім води.

На нижній палубі кілька військових сиділи за довгим столом. Один із них мовчки дивився на карти, другий курив біля відкритого вентиляційного отвору, намагаючись не задимити приміщення, а третій гортав старий журнал, хоча було помітно, що він уже давно не читає. Дехто жартував. Хтось розповідав про те, як мало не заснув під час чергування. Хтось сперечався через каву.

Життя на кораблі продовжувалося так, ніби вони вирушили у звичайний рейс. Але кожен із них знав, що це не звичайна подорож. Десь далеко попереду був острів. Острів, про який знали небагато. Острів, координати якого довелося перевіряти кілька разів. Острів, до якого їх відправили не просто так.

У своїй невеликій каюті сидів Олег Корж. Кімната була майже порожньою. Ліжко стояло біля стіни. Навпроти нього був невеликий стіл, а поруч — стара тумбочка. На стіні висіла лампа, яка час від часу трохи тремтіла від руху судна.

Олег сидів на краю ліжка. Йому вже давно не було двадцять чи тридцять. За плечима залишилися десятиліття служби, війни, наказів, втрат і людей, чиї імена він пам'ятав навіть тоді, коли хотів їх забути. Йому було понад п'ятдесят. Точний вік Олег уже давно перестав рахувати як щось важливе.

Він повільно підніс до рота цигарку. На столі стояла чашка гарячої кави. Поруч лежала пачка звичайних цигарок, запальничка і кілька зім'ятих папірців. Олег зробив затяжку, а потім видихнув дим убік.

На столі лежали документи. Він уже переглядав їх багато разів. Але все одно повертався до них. На першому аркуші було ім'я: Арсеній Хюлет. Далі йшли записи про останні відомі координати, зв'язок, свідчення людей та інші деталі.

Олег повільно провів пальцем по краю паперу.
— Де ж ти подівся... — тихо сказав він.

Відповіді, звичайно, не було. Лише шум двигунів за стіною. Рівномірний гул. Вібрація металу під ногами. І море.

Олег відкинувся назад і на кілька секунд заплющив очі. Потім подивився на інший предмет, який лежав поруч із документами. Невеликий телевізор. Звичайний на вигляд, але для Олега він ніколи не був просто телевізором. Це була його голова.

Тепер він зняв її зі свого тіла й поставив на стіл. Екран був вимкнений. Чорне скло відображало лампу на стелі та обличчя Олега. Без телевізора він здавався зовсім іншою людиною.

Він узяв його руками, трохи повернув і поставив рівніше. Потім знову взяв цигарку. Деякий час Олег просто сидів у тиші.

На столі лежав ще один предмет. Фотографія. Стара. Краї вже трохи пожовкли, а сама фотографія була подряпана в кількох місцях.

Олег узяв її. На фотографії він був значно молодшим. Настільки молодшим, що сам ледве впізнавав себе. Волосся було темним. Обличчя ще не мало тих зморшок, які тепер проходили біля очей і чола. На його руках сиділа маленька дівчинка. Їй було приблизно чотирнадцять. Крістіна Корж. Його дочка.

Олег довго дивився на фотографію. Він пам'ятав той день. Пам'ятав її голос. Пам'ятав, як вона сміялася. Пам'ятав навіть те, як вона одного разу образилася на нього через якусь дрібницю, а потім через кілька хвилин сама прийшла миритися.

Дивно, як багато людина може пам'ятати через десятки років. І ще дивніше, як багато можна втратити за один день.

Олег опустив погляд. Його пальці трохи сильніше стиснули фотографію. Колись усе було зовсім інакше. Не було цього корабля. Не було наказів. Не було Організації. Не було нескінченних операцій. Не було людей, які зникали без сліду. Була маленька сім'я. І бідність.

Олег пам'ятав ті роки дуже добре. Їм часто не вистачало грошей навіть на найнеобхідніше. Їжа була просто їжею — без вибору, без зайвих продуктів, без можливості купити щось тільки тому, що захотілося. Одяг носили роками. Взуття ремонтували замість того, щоб купувати нове. Взимку в будинку було холодно, а коли ламалося щось важливе, доводилося довго відкладати гроші на ремонт.

Олег працював. Працював багато. Але скільки б він не заробляв, цього постійно було недостатньо. Крістіна росла. І він розумів, що не може дати їй того життя, яке хотів.

Одного вечора все змінилося. Це було ще в сімдесятих. Олег тоді навіть не міг уявити, куди приведе його одна коротка розмова.

Він ішов вулицею після роботи. Було прохолодно. На ньому був старий одяг, руки втомилися від роботи, а в голові крутилися одні й ті самі думки про гроші. Про сім'ю. Про Крістіну. Про те, що завтра знову доведеться прокидатися рано.

Саме тоді він побачив чоловіка. Той стояв неподалік дороги. На ньому була сіра форма. Олег спочатку не звернув на нього особливої уваги.

Чоловік підійшов сам.
— Олег Корж?
Олег зупинився.
— Так.
Чоловік подивився на нього кілька секунд.
— Ви зараз працюєте?
— Працюю.
— Влаштовує?
Олег тоді навіть усміхнувся.
— А вам яка різниця?
Чоловік не відповів одразу. Він дістав із кишені невелику візитну картку і простягнув її Олегу.
— Є інша робота.
Олег подивився на картку. Там була адреса, телефон і назва організації, яка тоді йому нічого не говорила.
— Що за робота?
— Ви дізнаєтесь, якщо прийдете.
— А якщо не прийду?
Чоловік знизав плечима.
— Тоді нічого не зміниться.