ГЛАВА 2 – БЕЗ ВІДПОВІДІ

Олег ще кілька секунд стояв біля порожньої труни.Ніхто не наважувався підійти до нього.

Навіть вітер, який гуляв територією бази, здавався тихішим, ніж зазвичай. Навколо стояли десятки людей, але тепер усі мовчали. Хтось дивився на відкриту труну, хтось — на військових, які вже перекривали виходи, а хтось просто не міг повірити в те, що побачив.

Ще кілька хвилин тому тут мав розпочатися похорон.

Тепер на території бази оголосили повну тривогу.

— Закрити північний вихід! — Уже закрито! — Перевірити східний сектор! — Є! — Ніхто не виходить за периметр!

Накази Дмитра один за одним розносилися територією.

Військові бігли до постів, перевіряли зброю, системи пропуску та камери. Дехто з цивільних почав нервово запитувати, що відбувається, але відповідей ніхто не давав.

Олег повільно відійшов від труни.

— Престоне. — Я тут. — Медичний сектор під повний контроль.

Престон кивнув.

— Добре.

— І ніхто нічого не переміщує. Жодних речей, жодних документів, жодного обладнання. — Зрозумів. — Навіть якщо це здається сміттям.

Престон на секунду затримав погляд на ньому.

— Думаєш, вони могли залишити якийсь слід? — Я думаю, що ми поки що нічого не знаємо.

Олег подивився на порожню труну.

— А це означає, що будь-яка дрібниця може бути важливою.

Натан Блейк стояв трохи осторонь.

Йому було сорок один.

Високий, худорлявий чоловік із втомленим обличчям, коротким темним волоссям і легкою щетиною. На ньому був довгий темний плащ поверх тактичної куртки, чорні штани та важкі черевики. На поясі висів службовий пістолет, а в руці він тримав невеликий планшет.

Поруч із ним стояв його помічник — двадцятисемирічний Едвард Міллер.

Едвард був нижчим за Натана, мав світло-каштанове волосся, бліде обличчя та уважний погляд. На ньому була темно-сіра куртка, чорні штани й невелика сумка через плече, у якій він носив документи, блокнот та необхідне обладнання.

Натан мовчки дивився на порожню труну.

Потім дістав із кишені електронну сигарету.

Едвард одразу глянув на нього.

— Серйозно?

Натан затримав погляд на пристрої.

— Що? — Тут? — Я нервую. — Ти завжди нервуєш. — Саме тому вона в мене й є.

Натан зробив коротку затяжку, після чого випустив пару в холодне повітря.

Едвард похитав головою.

— Якщо нас виженуть із бази через це, я скажу, що не знаю тебе. — Домовились.

Попри ситуацію, на обличчі Едварда на секунду з'явилася посмішка.

Але вона швидко зникла.

Бо перед ними лежала порожня труна.

І це вже не було звичайним розслідуванням.

Натан підійшов до Олега.

— Командире. — Так? — Мені потрібен доступ до камер. — Отримаєте. — І журнали доступу до моргу. — Отримаєте. — Також список усіх, хто сьогодні заходив до медичного сектора.

Олег кивнув.

— Дмитро вам усе організує. — Добре.

Натан ще раз подивився на труну.

— І мені потрібна інформація про Сандерсона. Повна.

Олег насупився.

— Що саме? — Медичні записи. Результати огляду. Час смерті. Місце, де його знайшли. Хто доставив його на базу. Хто особисто бачив тіло. — Ви думаєте, що це пов'язано?

Натан не відповів одразу.

Він знову зробив затяжку.

— Я не знаю.

Потім прибрав електронну сигарету.

— Але я не люблю збіги.

Олег подивився на нього.

— Їх зараз занадто багато. — Саме так.

Через двадцять хвилин територія бази вже нагадувала військовий об'єкт у стані облоги.

Усі основні ворота були заблоковані.

На вежах стояли озброєні солдати.

Біля ангарів встановили додаткові пости.

Працівникам бази заборонили пересуватися між секторами без дозволу.

Навіть персонал, який не мав жодного стосунку до розслідування, тепер проходив додаткову перевірку.

У медичному секторі працювали десятки людей.

Одні перевіряли записи камер.

Інші переглядали журнали доступу.

Треті шукали будь-які фізичні сліди.

Натан сидів перед великим монітором.

На екрані відтворювався запис із коридору біля моргу.

00:41.

Нічого.

00:42.

Порожній коридор.

00:43.

Медсестра проходить повз.

00:44.

Двоє військових заносять контейнер.

00:45.

Нічого.

00:46.

Нічого.

00:47.

Нічого.

Натан перемотав назад.

— Стоп.

Едвард натиснув паузу.

— Що? — Збільш.

На екрані з'явився коридор.

Натан нахилився ближче.

— Там. — Що? — Світло.

Едвард збільшив зображення.

На дальньому кінці коридору на секунду мигнуло світло.

— Це просто лампа, — сказав Едвард. — Ні. — Чому? — Подивись на час.

Едвард глянув на показник.

00:47:18.

— І? — Вона вимкнулася о 00:47:17. — А потім увімкнулася? — Ні.

Натан нахмурився.

— Тоді що це було?

Едвард мовчав.

Натан знову перемотав запис.

Світло.

Одна секунда.

Темрява.

— Перевір електромережу цього коридору. — Зараз.

Едвард відкрив технічний журнал.

Через кілька секунд його обличчя змінилося.

— Натан. — Що? — Тут запис. — Який? — У цей момент резервна лінія живлення не працювала.

Натан повільно відкинувся на спинку стільця.

— Тобто світла там не мало бути? — Не мало.

Він подивився на екран.

— Цікаво.

---

Олег тим часом стояв біля командного центру.

На великій карті бази світилися десятки позначок.

Червоні — охорона.

Жовті — медичні сектори.

Сині — лабораторії.

Окремо світилася позначка ангара.

Там стояв материнський корабель.

Несправний.

— Командире.

Олег повернувся.

Перед ним стояв солдат.

— Доповідайте. — Периметр закритий. Ніхто не залишив базу. — Внутрішні камери? — Перевіряються. — Хюлет?

Солдат похитав головою.

— Жодного сигналу.

Олег стиснув щелепу.

— Уже більше доби. — Так. — Знайдіть останній координатний сигнал його корабля. — Він пошкоджений. — Відновіть. — Спробуємо. — Не спробуйте. Зробіть.