ГЛАВА 1 – ПОХОРОН БЕЗ ТІЛА

Світ уже ніколи не стане таким, яким був раніше, адже після подій, що сколихнули всю планету, людство нарешті отримало можливість озирнутися назад і побачити справжню ціну того, що сталося. Ціна виявилася страшнішою, ніж хтось міг уявити: понад два мільярди людей загинули. Два мільярди життів. Два мільярди історій, родин, мрій, планів і майбутніх поколінь, яких більше ніколи не буде. Одні загинули під час боїв, інші стали жертвами обвалів, вибухів і масштабних руйнувань, хтось помер у лікарнях, де більше не залишилося ані лікарів, ані необхідного обладнання, хтось просто не зміг дістатися до безпечного місця, а багато хто зник без сліду - не залишилося ні тіл, ні могил, ні навіть імен.

Цілі міста перестали існувати. Там, де ще зовсім недавно вирувало життя, тепер стояли лише уламки бетону, металу та скла; вулиці, якими щодня проходили тисячі людей, перетворилися на довгі смуги пилу між зруйнованими будинками. Деякі хмарочоси впали повністю, інші залишилися стояти, але їхні верхні поверхи були розірвані вибухами, і крізь величезні отвори у стінах було видно порожні квартири, обірвані кабелі та залишки меблів. На дорогах залишалися сотні покинутих автомобілів: деякі з них були зім'яті так, ніби їх переїхав величезний механізм, інші просто стояли посеред дороги з відчиненими дверима та залишеними всередині ключами, ніби їхні власники мали повернутися за кілька хвилин, але вони так і не повернулися.

У багатьох районах не працювало електропостачання, вежі зв'язку були знищені або залишилися без живлення, телевізійні канали мовчали годинами, а іноді й днями, а інтернет, який колись об'єднував майже весь світ, тепер існував лише окремими острівцями. Одні країни втратили більшу частину своїх міст, інші - уряди, треті - армії, а деякі втратили майже все. Перші дні після катастрофи людство провело в страху, люди не знали, що буде далі, ніхто не знав, чи закінчилася війна насправді, чи не станеться новий удар, хто залишився живим, і найстрашніше - ніхто не знав, чи можна взагалі ще називати те, що залишилося після катастрофи, цивілізацією.

Але людство не зникло, воно вижило - повільно, болісно, ціною мільйонів життів. Спочатку люди допомагали одне одному лише там, де могли: уцілілі військові розчищали завали, медики створювали тимчасові лікарні прямо серед руїн, інженери відновлювали електромережі, рятувальники шукали людей під уламками, а звичайні цивільні приносили воду, їжу та одяг тим, кому пощастило залишитися живим. Поступово стало зрозуміло: якщо людство продовжить боротися саме із собою, воно просто не переживе наслідків. Саме тоді почалося те, чого ще недавно ніхто не міг уявити - Організація почала співпрацювати з людьми.

Ще зовсім недавно сама назва Організації викликала страх: для одних вона була армією, для інших - злочинною структурою, а для третіх - силою, яка роками діяла у тіні, а її солдати брали участь у війнах, операціях і подіях, про які більшість людей навіть не знала. А тепер усе змінилося, адже світ більше не мав часу на стару ворожнечу. Там, де раніше солдати Організації зустрічалися з військовими інших держав як вороги, тепер вони стояли поруч - разом вони розбирали завали, виносили поранених, захищали табори біженців, постачали воду, охороняли склади та допомагали відновлювати електростанції. Навіть ті, хто ще недавно ненавидів один одного, тепер змушені були працювати пліч-о-пліч, бо перед лицем того, що сталося, старі конфлікти втратили значення, і людству більше не було за що воювати, зате було що втрачати.

Кожен день уцілілі виходили на вулиці й намагалися повернути хоча б частину нормального життя: десь відкривалися маленькі магазини, десь знову починали працювати лікарні, десь запускали генератори, а десь люди вперше за довгий час чули звук працюючого потяга. Ці звуки здавалися майже неймовірними, наче світ повільно намагався запустити себе заново. Але відновити міста було набагато легше, ніж відновити людей. Ті, хто вижив, пам'ятали - вони пам'ятали своїх близьких, пам'ятали тих, кого втратили, пам'ятали тих, хто загинув, захищаючи їх. Імена загиблих почали з'являтися на величезних меморіальних стінах, їх було настільки багато, що деякі списки займали цілі будівлі, і все одно цих списків було недостатньо, бо мільйони людей так і залишилися невідомими - без імен, без могил, без останнього прощання.

Світ поступово відбудовувався, але десь далеко від великих міст існували місця, де життя продовжувало залишатися майже таким самим, як у перші дні після катастрофи. Одним із них була база на Алясці, яка залишалася одним із небагатьох місць, де система ще працювала майже безперервно. Там працювали військові, вчені, медики, техніки та люди Організації - ті, хто пережив війну, ті, хто втратили свої сім'ї, і ті, хто просто більше не мав куди повертатися. На базі цілодобово працювали генератори, коридорами постійно ходили люди: хтось ніс коробки з медикаментами, хтось перевіряв обладнання, хтось працював за комп'ютерами, а хтось стояв біля радарів, стежачи за навколишньою територією. Тут не було спокою, але було життя, і для людей, які пережили катастрофу, цього вже було достатньо.

Та навіть тут не могли забути тих, кого втратили, особливо двох людей - Сандерсона та Ісака Кляйнера. Їх вважали загиблими, проте люди все одно вирішили провести похорон не тому, що вони були впевнені у смерті, а тому, що живим іноді потрібно попрощатися навіть із тими, кого вони не змогли поховати. На території бази підготували невелике місце для церемонії, навколо якого стояли військові, медики, працівники Організації, вчені, представники опору, люди, які знали Сандерсона, люди, які працювали з Кляйнером, і ті, хто просто прийшов віддати останню шану. Перед ними стояли дві труни - закриті, порожні чи ні, ніхто не знав, але для всіх присутніх вони символізували двох людей, яких світ уже втратив.

Навколо панувала тиша, навіть сильний вітер, який зазвичай пронизував територію бази, цього разу здавався майже нечутним; ніхто не розмовляв, ніхто не жартував, ніхто не хотів порушувати цю тишу. Перед трунами стояв Олег Корж, дивлячись на них довго, майже нерухомо. За роки війни він бачив багато смертей, але до жодної з них неможливо було звикнути, особливо до смерті людей, яких він знав. Позаду нього стояли інші: дехто схилив голову, дехто дивився на землю, хтось стискав кулаки, а хтось просто намагався не показувати своїх емоцій. Світ продовжував існувати, міста починали відбудовуватися, люди поверталися до життя, але для тих, хто стояв біля цих двох трун, час ніби зупинився. Сандерсон був мертвий, Кляйнер був мертвий - принаймні так усі вважали. Та ніхто ще не знав, що цього дня одна з цих трун виявиться зовсім не такою, якою мала бути, і що смерть, про яку всі вже встигли попрощатися, могла виявитися лише початком.