Глава 11. Фокуси…знову фокуси…

Я помітила, що деякі люди почали уважніше придивлятися до Дана. Все ж таки він публічна особистість і надовго без уваги не залишиться. Сонцезахисні окуляри звісно трохи маскували його, але це всього лише питання часу.

Дан, як скоротив між нами відстань, що й муха не пролетить, так ні на сантиметр і не віддалився. Здається, я вже теж потрапила під приціл оточуючих поглядів. Ставало якось ніяково. Ще балачок безпідставних мені не вистачало! Хоча чому безпідставних? Фокусник тим, що стоїть так близько, якраз і дає цю саму підставу. Нарешті касирка провела мої продукти через сканер і повідомила загальну суму. Я хотіла взяти гаманець, щоб розрахуватися, але його ніде не було.

- Вибачте, але в мене в кошику був гаманець, я його виклала разом з продуктами на стрічку, де він?

Касирка уважно переглянула серед всього, що лежало в неї перед очима, подивилася, чи не впав він випадково кудись, зиркнула ще раз на стрічку, і знизала плечима:

- Прошу вибачення, пані, але вашого гаманця тут ніде нема.

- Та як так? Я чудово пам’ятаю, що виклала його разом з товаром. Що за маячня?

- Даруй за втручання, якась проблема? Я на телефонний дзвінок просто відволікся. – Дивно. А мені здавалося, що Дан скоро і голову на моє плече покладе. 

- Нічого. Не звертай уваги. Будь ласка, погляньте ще раз, я справді тільки-но його в руках тримала. – Касирка виконала моє прохання, але результатів воно не дало.

- Ти гаманець вдома забула, чи що?

Я не хотіла відповідати Дану, але касирка зробила це за мене, мовляв, я стверджую, що була з гаманцем, але зараз його ніде нема:

- Чоловік має рацію. Швидше за все, ви його вдома залишили.

Але ж я точно пам’ятаю, що п’ять хвилин тому виклала його на стрічку разом з іншими харчами. Вони що, знущаються наді мною?!

- Тоді ходімо і переглянемо камери спостереження. Впевнена, ви переконаєтеся, що саме я маю рацію.

- Не треба ніяких камер спостереження, я розрахуюся. Будь ласка, – Дан, навіть не цікавлячись моєї думки, дістав зі свого гаманця картку і вручив касирці.

- Ні! Я сама можу за себе заплатити!

- Не можеш. В тебе немає гаманця. Що там? Пін-код? – фокусник взагалі не звертав на мої заперечення уваги. Та що ж це таке? Ще й касирка, одразу посміхнулася, схопила ту картку, швиденько розрахувала нас разом. Мій гнів зростав щосекунди. От чого він припхався саме до цього магазину?!

Ми вийшли на вулицю. Я дістала свій мобільний з кишені, добре, хоч його разом з гаманцем до кошика не поклала:

- Назви мені, будь ласка, номер своєї картки. Я надішлю тобі зараз потрібну суму. – Капець, можна ж було і через додаток на телефоні розрахуватися, ну чого я одразу не здогадалася? Дан з касиркою геть заплутали мене!

Чоловік стояв напроти і підозрюю, що знову уважно роздивлявся:

- Не потрібні мені твої гроші, Єво. – Пролунало досить дивно. Наче дорікання якесь.

- Тобто не потрібні? Вибач, та боржницею я бути не хочу. Будь ласка, номер картки?

Дан поглянув на небо. Помовчав трохи, а потім знову повернув обличчя до мене і вперто промовив:

- Ні.

- Що це за дитячі вибрики, Дане?

- Дитячі?

Я не знала, що йому ще сказати. Помітила, як неподалік зупинилися дівчата та почали шепотітися й посміхатися, а значить впізнали його.

- Гаразд, знайду інший спосіб повернути тобі гроші. – Я сховала мобільний до кишені та хотіла вже йти, але Дан несподівано підступився до мене, до того ж ще ближче, ніж в магазині, нахилився до мого вуха і з притаманною лише йому, заманливою таємничістю, промовив:

- Раджу бути трохи уважнішою, Єво. – Від його шепоту вже знайомо залоскотало шию. Приємне тепло майнуло по спині. Дихання втратило рівновагу. Чоловік повільно відсунувся і затримався біля самісінької щоки:

- До речі, я теж обожнюю камамбер. – Потім випростався, посміхнувся і попрямував до свого автомобіля. Звісно чорного, як сама ніч, тільки по боках прикрашеного стильними помаранчевими лініями. Моє улюблене поєднання чорного та помаранчевого… Невже йому теж до вподоби?

- Єво, зазирни до сумки з продуктами.

Що? Навіщо? Що Дан має на увазі? Але я зробила, як він сказав. Ось тобі... зверху на продуктах і лежить мій гаманець, ніби весь час там й був... ненавиджу… ненавиджу триклятого фокусника! Я перевела погляд на Дана, він посміхався:

- Уважнішою, Єво.

Я хотіла підійти до нього і телехнути свою сумкою та до чоловіка підбігли дівчата, щоб сфотографуватися. Тільки це його і врятувало. Я вилаялася та розлючена вирушила додому. Дорогою зателефонувала Аврорі, переказала потрібну суму їй на рахунок, і попросила віддати гроші Дану. Ну що, на нього теж на роботі чекатиме сюрприз. Не зробить він мене боржницею і край!

Мені було прикро. Це навіть не невдалий жарт, а таке враження, що Дан просто захотів мене провчити. Але за що? Що я такого йому зробила? Здавалося б, ми про все домовилися та й, наче зрозуміли один одного, а виявляється…не знаю, що виявляється. Я почувалася зараз одним із його реквізитів. І як далі взагалі разом працювати? Марина радила поговорити з фокусником відверто, але тепер я сумніваюся, що ця розмова до чогось путнього приведе. Засмутилася. А потім вкотре розгнівалася. Захотілося відволіктися. А тут якраз Арсен знову запрошує потанцювати з дівчатами. Вчасно, ніби відчув, що мені потрібна розрада. Напевно, якби не зайві емоції, я б відмовила, але зараз…зараз погоджуся. Чому б і ні?