Глава 9. Слушна порада

Ранок. Мелодія на моєму мобільному повторюється вже декілька раз. Ну кому там не йметься?! Звісно. Хто ж ще, як не Аврора. Я відповіла, проте одразу ж і пожалкувала про це, бо мені у вухо, мов дріб, полетіла купа запитань, скарг, претензій і прохань про допомогу.

 - Авроро, почекай, не торохти…, – моя голова готувалася вибухнути. І навіщо вчора було стільки пити? – Будь ласка, чіткіше і повільніше.

Подруга вилаялася на всі заставки, але потім все ж вгамувалася та почала по черзі розпитувати, як краще їй вчинити з тим чи іншим завданням. От чим вчора слухала, га? Але я змусила замовкнути свою роздратованість і ще раз спокійно все пояснила. Аврора ж у відповідь вкотре підкреслила, щоб я й не думала розслаблятися, цитую, «там у себе у відпустці», та не забувала про велике прийдешнє свято. Справа в тому, що в нас незабаром день народження нашого будинку культури. Насправді, потроху готуватися ми почали вже давно. Особливо я. Звісно в мене були занотовані основні моменти, на які треба звернути увагу, а також наші плани, пропозиції, думки з приводу концерту та організації виступів – купу всього. Але Аврора була б не Аврора, якби не нагадувала мені час від часу про майбутні безсонні ночі, а вони точно будуть, бо роботи в нас багатенько. Ну, сама винна, не треба було їй зізнаватися про нашу з Даном усну угоду. Нехай би думала, що я піду. Хоча, там сама й угода така нечітка. Я й досі не вірю, що він просто так прибере свій гіпноз. Щось забагато переваг для мене одної: і на роботі залишаюся, і його навіювань позбудуся. Це змушує замислитися.

- І ще, я телефонувала Арсену щодо виступів його колективу на наступному тижні, але він сказав, що всі питання погоджуватиме лише з тобою, оскільки у вас є якась домовленість. До речі, могла б і розповісти, яка саме, зрештою, це я тебе заміняю зараз.

Я простогнала і відкинулася на подушку:

- Маячня якась! Нема в нас ніякої домовленості. Цей Арсен якийсь дивний.

- Тобі завжди всі дивні. Так, що з ним робити?  

- Гаразд, я зателефоную йому пізніше і поговорю.

Ми ще трохи погомоніли з Авророю, вона несподівано стала зовсім небагатослівною, що на неї аж ніяк не схоже. Я обережно поцікавилась, чи не трапилося чогось, але подруга послалася на велику кількість справ і попрощалася зі мною. Дивно. Сердиться. Точно сердиться. Що-що, а відповідальність для Аврори – річ просто нестерпна. Її батько мріяв передати своїй доньці весь бізнес, але подруга про це навіть й слухати не хотіла. Вона б вже давно могла бути впливовою світською дамою, але дівчина вперлася, наче рогами, і все, жодного компромісу, жодного кроку назустріч.

Я перевернулася на бік і потягнулася до ноутбука, який сьогодні ночував поруч. Він «прокинувся» і одразу розгорнув переді мною світлини Дана з його соціальної мережі. Я ж заснула, так і не вийшовши зі сторінки фокусника. Ох, ці його очі! Вони продовжують гіпнотизувати, дивлячись на мене з монітору. Я здригнулася і хотіла було вже зачинити віконце, але дещо помітила…дещо, від чого підхопилася з ліжка і затулила рота руками, щоб не лаятися на всю квартиру! Це ж треба було! Напевно, я засинала та ненавмисно натиснула на серце під його світлиною, яке замість безбарвного тепер палало червоним. А це означає…

- Це означає, що він побачить, хто і коли нишпорив у нього на сторінці! Ну, як ти так могла необачно, Єво! – хотілося вдарити себе. Але й це не найгірше. Коли наслідки хмільного стану остаточно випарувалися, я згадала про свої «нічні» дзвінки та поцілунки…І тут вже не витримала, сповзла на підлогу та зарилася у волосся, ніби від того мені не так соромно буде. Оце повеселилася! Надовго я такі веселощі запам’ятаю!

Не знаю, скільки я пролежала на підлозі, аж поки не пролунала мелодія на мобільному. В мене всередині все затремтіло. Тільки б не Дан, або Герман, або та жінка, або Андрій! Непоганий перелік, як для одної ночі, нічого не скажеш. Але ні. Пощастило. Телефонувала Марина. Дівчина поцікавилася, чи готова я позувати для неї. Ну, враховуючи, що у нас ввечері все одно був запланований сеанс, а вдень в мене ніяких справ, після обіду домовилися зустрітися та зануритись у творчість.

Після освіжаючих процедур і міцної кави, я вирішила набрати Арсена, щоб поговорити з приводу невідомої, принаймні мені, домовленості. Здається, я й на кнопку виклику ще не встигла натиснути, як чоловік вже відповів:

- Вітаю, Єво, я чекав на ваш дзвінок. – Його задоволений голос трохи спантеличив. Я спокійно привіталася та поцікавилася, що він мав на увазі під «домовленістю» і, що там з виступами. Відповідь мене вразила:

- Єво, я ладен підписати будь-що, але тільки з ваших рук. Я звик мати справу з професіоналами. – Його завуальована зухвалість неприємно ущипнула. Це що ще за недовіра така? Проте я продовжила дотримуватися ділової інтонації:

- Запевняю вас, в нашому будинку культури працюють тільки досвідчені і тямущі люди, вам не запропонують нічого поганого, договір розроблений відповідно до чинного законодавства та…

- Єво, зупиніться, будь ласка. Я й не сумніваюся, що відповідно до чинного законодавства, але я не про те. Є речі, які я б хотів обговорити виключно з вами.

А це що за новина?

- Тоді ви можете обговорити їх зі мною прямо зараз.

- Боюся, зараз не вийде. Потрібна ваша особиста присутність.

- Навіщо? – мене це вже, якщо чесно, почало дратувати.