Глава 7. Несподівана пропозиція

Це вдруге в житті, коли я з таким хвилюванням іду до керівництва. А вперше було, коли безпосередньо влаштовувалась на роботу. Як і тоді, зараз в мене тремтіли руки, всередині господарював буревій, а ноги самі уповільнювали кроки. Так довго до кабінету директора я ще ніколи не йшла.

Зупинилась коло дверей. П’янкий аромат нішевих парфумів на хвилину затримав мене. Якщо відверто, він вабив. Вабив своєю ексклюзивністю. Він нахабно торкався рецепторів і без упину лоскотав мої нерви. За роки, що минули з тієї нашої ненависної зустрічі, талант ілюзіоніста підбирати парфуми нікуди не подівся. Я ледь наважилася простягнути руку, щоб постукати, але двері відчинилися і до мене назустріч вийшла Любов Михайлівна. Жіночка радісно посміхнулася і привітала хоч і з коротенькою, та все ж відпусткою.

- Дане, дивись мені, не ображай Єву. Я б без неї не впоралася. – Любов Михайлівна обійняла мене, а мій погляд зустрівся з поглядом фокусника, який обіперся об стіл, трохи стискаючи дерево долонями. На ньому був чорний діловий костюм і темна, з легким фіолетовим відблиском сорочка. Пальто він звісно зняв. Мої очі опустилися туди, де визирало татуювання. І чому мені так цікаво побачити весь той малюнок? Дан трохи нахилив голову, вивчаючи у відповідь мою зацікавленість. Я думала, він зараз все збагне і почне сміятися наді мною. Але ні, чоловік продовжував вперто роздивлятися моє обличчя, аж поки Любов Михайлівна не відпустила, поглядила мене по щоці і нагадала про вечірнє святкування. Ось і все. Я увійшла і двері за мною зачинилися. Я мовчала. Не могла поглянути йому в очі. Просто стояла посеред кабінету, наче прикипіла до одного місця, і тихо сварила себе за відсутність хоробрості. Його таємнича енергетика одразу ринула до мене і огорнула з голови до ніг. Я відчувала, що погляд фокусника знову поповз нижче, знову до заборонених ділянок тіла. Добре, що на мені довга чорна спідниця, бо груди я можу хоч трохи паперами прикрити, а ось ноги нічим би вже не прикрила. Та він і цього разу швидко знайшов, чим око потішити. В поле зору потрапила моя талія. Він довго, відверто та нахабно смакував її вигинами, не забуваючи час від часу зиркати на моє обличчя, щоб злапати мій метушливий погляд. Я розуміла, що тільки-но прямо зустрінусь з ним очима, одразу розвернуся та піду, а це означає – виявити слабкість. Тому зараз я, куди завгодно дивилася, аби тільки довго не затримуватися на ньому.

- Будеш чай?

Що? Чай?

- Ні, дякую. – Я зі всією делікатністю підійшла до столу і присіла на крісло. Розклала документи, концентруючись не на ароматові, що плутав мої думки, а на справах. Реальних справах.

- А я залюбки вип’ю. У бабусі виключний чай. Вона сама збирає трави і поєднує їх в букети, смак яких просто неповторний.

- Я знаю.

Він гадає, що після стількох років спільної праці, я не знаю про захоплення Любові Михайлівни? Чи хоче перевірити щось? Дан взяв до рук тубус, де зберігалися трави, і задумливо промовив:

- Знаєш, любиш, розділяєш, але все одно не хочеш...

Ох, воно й звучить. Я хотіла відповісти, але він не дозволив:

- Я не звільню тебе, Єво. – Чоловік зробив собі чай і присів в своє директорське крісло. А в мене аж подих перехопило! Він там що, і думки вміє читати? Хіба таке можливо вгадати?

- Визнаю, хід з відпусткою непоганий, але він не вирішить твоїх проблем. Якщо сказати точніше, надуманих проблем... А загалом, вважай, як хочеш, але повторюю: я не звільню тебе, Єво.

Він знову це робить! Знову промовляє моє ім’я так, що кров закипає. Його голос з минулого десь віддалено нагадав про себе, але швидко замовк, поступаючись своєму власникові, який зараз хитро дивиться в мої очі.

- Дане, скажи мені, а ти знав, що я тут працюю? – і навіщо я саме це запитала? Зате хоч поглядом більше від нього не тікала, бо була приголомшена почутим.

Він відповів не одразу, просто за секунди перетворюючись на суцільну серйозність:

- Коли бабуся запропонувала очолити будинок культури, і я нарешті погодився та почав заочно знайомитися з колективом, тоді й дізнався. А що?

- Тобто, ти таки з нашого селища?

- Ні.

Тиша.

- Тобі цікаво, звідки я? – щось промайнуло в його погляді. Щось легке, загадкове і чутливе, що геть збило мене з пантелику. Напевно, це частина гри. Маніпуляція.

- Ні, Дане. Мені нічого про тебе не цікаво. Тобі відомо, чого я хочу. А інше – мене не обходить.

Тепер в його океанічних очах виник небезпечний вир, а обличчя занурилося в холод. Він поглянув на свою філіжанку з духмяним чаєм і розслаблено відхилився на спинку крісла:

- А, ну так. Гіпноз. Я й забув. Гаразд, Єво. Хай буде, як хочеш ти. Але в мене до тебе пропозиція.

Я напружилася. Почалося. Я так і знала, що він щось замислив.

- Я зацікавлений в гарних працівниках. Тямущих і талановитих. Тому пропоную ось що: ти залишаєшся тут працювати, а я знімаю з тебе гіпноз.

В мене вкотре перехопило подих. Він зараз, що робить? Знущається? Чи перевіряє? Чи що це?

Чоловік, наче знову прочитав мої думки:

- Я цілком серйозно, Єво. Я не зможу знаходитися тут часто через концертну діяльність, а ти все знаєш досконало. Бабуся тобі довіряє, тому, як і казав, змінювати кадрову політику я не збираюся. Отже, пропоную побудувати наші робочі стосунки саме таким чином. Що скажеш на це? – тепер він дивився на мене точнісінько, як керівник на підлеглого. Та звісно я не хочу лишати роботу, від якої у захваті! Ще й з його гіпнотичною витівкою матиму шанс попрощатися. Але...є величезне «але». Я йому не довіряю. Зовсім не довіряю.