Епілог

- Так, а потім він бере і вимикає звук на моєму телефоні, уявляєш? Це ж яка владність!

- Та я вимикаю звук, щоб тобі просто дали поспати і не навантажували справами з самого ранку.

- Але я хочу, щоб мене навантажували справами! І до того ж з самого ранку. Коли ще, як не зранку? Коротше, Марино, у нас великі проблеми. Ми втрачаємо порозуміння. – Я намагалася сидіти рівно, наскільки звісно в мене виходило сидіти рівно, а всередині все аж підстрибує. Дан сидить поряд і тримає мене за руку. От він якраз виглядає спокійним! І це так невимовно дратує!

Марина дивилася на нас по черзі милим поглядом і, здається, підбирала потрібні слова:

- Сонечко, ти просто занадто все близько до серця сприймаєш, немає у вас ніякого непорозуміння. Стороння допомога вам тут точно не потрібна...

- Як це не потрібна? Як це? Дане, чому ти мовчиш? Скажи, що допомога якраз потрібна!

- По-перше, моя думка тобі відома, я вважаю, що у нас все чудово. А по-друге, вона ж не сімейна психологиня. Моя сестра трошки в іншій сфері спеціалістка, ти ж знаєш.

Марина його одразу підтримала:

- Точно!

- Ні, не точно! Яка різниця, сімейна чи індивідуальна? Проблема є і її треба вирішувати! – мене так гнівило, що ці обидва наче змовились. Хотілося чимдуж накричати на них. Але натомість в мене на очі навернулися сльози.

- Єво, – Марина видихнула і взяла за вільну долоню, – ну ти ж чудово розумієш, що все це гормони. Ти за декілька місяців станеш мамою і хвилюєшся через це. Дивись, твій коханий чоловік поряд, тримає тебе за руку, в його очах безмежна любов та піднесення. Все добре зараз і буде добре потім.

Я перевела погляд на Дана, здавалося, що в його очах теж сльози з’являться. І якось трохи вгамувалась.

- Піднесення? Це в нього зараз піднесення, поки я не дуже гладка...

- Ти не гладка! – замість двох голосів в унісон, я почула три. Розвернулася і побачила коло дверей Іларія.

- Ага! Підслуховуєш?

Друг смикнувся і миттєво розгубився, не знаючи, що сказати у своє виправдання. Декілька секунд тиші й ми всі вчотирьох дружньо розсміялися. Мені стало набагато легше, наче то й не я намагалася щось там довести Марині з приводу непорозуміння.

Ми повернулися разом з Даном додому. Чоловік зробив собі кави, а мені чаю і ми вийшли на балкон. Люблю спостерігати за тим, як Дан насолоджується краєвидом, в нього такий загадковий вираз обличчя. Загадковий і надзвичайно милий.

- Хочу в тебе дещо запитати?

Дан пригорнув до себе і поцілував у скроню:

- Звісно, кохана.

- Ти колись сказав, що вмієш приборкувати вогонь, а підкорюєшся лише в одному випадку, але в якому – так і не розповів. А розкажи зараз, га?

Дан ніжно усміхнувся та обійняв мене за стан:

- Колись я побачив вогонь в очах однієї невимовно гарної дівчини, яка танцювала так, що отой самий вогонь відчувався не тільки в її рухах, а й у всьому просторі. І цей вогонь полонив мене. Стихія, з якою я стільки років пліч-о-пліч працював, підкорила за мить. – Дан перемістив руки до мого обличчя і палко поцілував, – мене підкорив твій вогонь, Єво. З твого серця, з твоєї душі. І йому я ладен коритися вічність. Ти робиш мене найщасливішим чоловіком у всьому Всесвіті, ти надихаєш, ти створюєш. Ти і є мій вогонь.

Я усміхнулася. Здається, по моїх щоках знову побігли сльози. Але «щасливі» сльози. Ось так, неперевершений майстер фокусів подарував мені казку. Казку у справжньому житті.

Кінець.