Глава 22. «На живця»

- Що ти маєш на увазі? – підозри в мені зародилися миттєво. Невже Дан має рацію і Арсен дійсно стоїть за стеженнями та подарунками?

- Я добре вивчив тебе. Ти ж від самого початку не хотіла працювати зі мною і моїми дівчатами. Дещо змусило тебе прийти до нас, а коли все налагодилося, ти вирішила попрощатися…, – Арсен поглянув вперед і різко замовк.

- Послухай, ти маєш рацію, я дійсно…

- Вибач, – чоловік знову перевів на мене погляд, – неправильно висловився. Не «дещо», а «дехто».

- Ти й далі мене перебиватимеш? Може дозволиш бодай слово вставити?

Арсен розвів руки та дужче розвернувся, ніби він готовий слухати.

- Арсене, я вдячна тобі й дівчатам, що ви прийняли мене до своєї сім’ї. Безмежно вдячна вам. Але я маю рухатися далі. Я заплуталася і певної миті не знала, кому довіряти і як краще вчинити. Та у кожного свій шлях і свій вибір. І мій – саме такий. Не ображайся, будь ласка, але тепер я чітко впевнена у своїх кроках. – Я говорила цілком щиро і відкрито. Мені хотілося, аби Арсен почув мене. Спочатку були думки згадати і про Іларія, кортіло, щоб саме Арсен розповів, що за непорозуміння між ними сталося. Але в Іларія незабаром буде робота, тож навіщо з Арсеном щось обговорювати.

Несподівано чоловік почав награно аплодувати:

- Браво, Єво. Ото так промова! Гадаєш, вона має для мене хоч якесь значення? – посмішка в Арсена була зневажливою. Він наче глузував з мене. А потім зненацька припинив посміхатися. – А що ж тебе так не влаштовувало? Я погано тобі платив?

- Арсене, справа зовсім не у цьому. Я просто хочу працювати в будинку культури, як і раніше.  Чому ти взагалі на мене тиснеш?! – нерви вже почали здавати. Хочу, аби ця розмова скоріше закінчилася.

- Бо сама ти не можеш приймати правильні рішення. - І знову ця нудотна посмішка. 

- Для кого правильні? Для тебе? Знаєш, я справді намагалася згладити всі гострі закутки між нами, але зараз скажу все, що думаю. Ти – жахливий керівник, своїх дівчат муштруєш гірше, ніж чоловіків в армії. Ти настільки педантичний і самозакоханий, що часом аж гидко поряд з тобою знаходитися. Ти ніколи не викликав в мене повагу. Дівчат з колективу я обожнюю, але не тебе. А ще ніколи не забуду поцуплену в мене хореографію. І так, якби не життєві обставини, що тоді склалися, я б ніколи до тебе не звернулася.

В очах чоловіка спалахнув гнів, хоча сам він продовжував лукаво посміхатися. Я не поступалася у погляді та навіть відчула полегшення, що все отак відверто йому висловила.

- Ти просто не хочеш мене ані зрозуміти, ані почути. Я вже говорив тобі, бажаєш топтатися на одному місці – твоя справа. Але фокусник ніколи не оцінить твоїх здібностей і всіх твоїх талантів.

- Вже оцінив! Не тільки він, а й весь колектив. Відтепер я директорка будинку культури. Тож твої закиди геть недоречні.

Погляд Арсена різко змінився, тепер він дивився на мене з якимсь переляком, наче я про кінець світу розповіла.  В нього й вираз обличчя зовсім інший став. Чоловік трохи помовчав, а потім все ж опанував себе:

- Ну що ж, вітаю тебе, Єво. Сподіваюся, тут ти знайдеш визнання. – Щирістю, якщо відверто, й не пахне.

- Я не шукаю визнання, Арсене. Я хочу створювати нове і гідно працювати разом зі своїм колективом. Визнання – це приємний бонус, а не головна моя мета.

Чоловік зацокав язиком і помахав вказівним пальцем в повітрі:

- Всі прагнуть визнання. Ти просто сама ще того не зрозуміла. – Несподівано Арсен підсунувся надто близько, я аж відхилилася в інший бік. – Зі мною ти могла б отримати все. Все, що тобі потрібно. Подумай, Єво. Ще є час. Я прийму тебе, якщо ти попросиш. Ми з тобою підкоримо світ. Подумай…

- Не верзи дурниць! – я відсунулася аж до дверей і втиснулася в них спиною. – Ти мене не чуєш, Арсене. Мені навіть здається, що ти несповна розуму! Припини говорити нісенітниці. Ця розмова ні до чого гарного не призведе. Все, що хотіла сказати, я сказала. Тож дякую тобі за все, але на цьому наші шляхи остаточно розходяться. – Я відчинила двері й поквапилась залишити товариство цього неприємного чоловіка. Навіть не озирнулася жодного разу. І як я його витримувала? Вже вдома перевела подих, вгамувалася та розіслала всім дівчатам з колективу повідомлення з прощаннями.

До Іларія я так і не додзвонилася. Щось він там захопився з допомогою Марині. Зважаючи на те, що вона йому сподобалася під час їхньої першої зустрічі, не здивуюся, якщо там вже сенс не зовсім і в допомозі. Але не заважатиму йому. Тож до кафетерію ми пішли втрьох з Авророю та Андрієм. Посиділи добре, нареготалися досхочу, позгадували минуле, намріялися про майбутнє. Так легко стало на душі, а то після зустрічі з Арсеном, настрій в мене був такий собі.

Повернулася додому близько опівночі. Іларій, як мовчав, так і мовчить. Зателефонувала йому, але він не відповів. Невже вони там з Мариною…? Так швидко? Вона не схожа на дівчину, яка може одразу стрибнути в ліжко. Гаразд, зрештою вони дорослі люди, нехай самі розбираються. Поговорила з Даном по телефону і лягла спати.

Прокинулася від промінчиків сонця, що лоскотали моє обличчя. Вирішила одразу не вставати, а ще трохи поніжитися в ліжку. Дан надіслав повідомлення з різними приємностями, в них там підготовка до шоу кипить і парує. Я побажала йому удачі та нарешті встала.