Глава 11. Несподівана здогадка

Я провела Іларія на автобус до міста, де на нього чекав Арсен. Почувалася вкрай пригнічено. Я чудово усвідомлювала, що така його вимога – то своєрідна помста мені за те, що не захотіла повернутися разом з ним. Він залишив мене без друга, без людини, якій я довіряю всім серцем.

Ми встигли зустрітися з Авророю та Андрієм і пообідати вчотирьох. Іларій підкорив Аврору с перших же секунд, його жарти та особлива, притаманна лише йому легкість, одразу завоювали її.

Андрій все ще тримав дистанцію та, принаймні, чоловіки припинили чубитися словами, наче діти малі. Хоч ми всі разом й насміялися досхочу, вимушений від’їзд друга геть мене засмутив.

Додому я поверталася сповнена рішучості написати Дану. Я навіть текст повідомлення ретельно продумала, аби все виглядало просто як пропозиція поговорити десь в затишному місці. Щоправда, в мене ледь не кожної години свербіли руки перейти до профілю тієї Інни й подивитися, чи не виклала вона там ще якісь світлини. Я стримувала себе, бо знаю, що як побачу щось провокаційне з Даном, точно не напишу фокуснику.

Я вийшла з ліфта і мені знову надіслали анонімне повідомлення. Телефон був якраз у руці, тому я одразу його й прочитала: «Мріяти про тебе…Чекати на тебе…Уявляти тебе…Жадати тебе…». Від останньої фрази в мене побігли мурахи по шкірі. Щось це вже починає насторожувати. Я розумію, таємних шанувальників може бути безліч, але цього вже забагато, ще й повідомлення надходять не в соціальних мережах, а на мій власний номер телефону. Треба з цим вже щось робити. В кого б попитати, як розсекретити приховані номери?

Я підійшла до квартири і застигла, на ручці дверей висів якийсь темний пакунок. Мурахи знову нагадали про свої запальні танці. Я задерев’яніла, не знаючи, що робити далі. Але треба опанувати себе та припинити надумувати всілякого. Зрештою, я ж не боягузка якась там! Тож розправила плечі та наважилась зазирнути всередину пакунка. Там знаходилася невеличка оксамитова скринька червоного кольору. В таких зазвичай коштовності дарують. Мене це насторожило ще більше. Я дістала скриньку та відкрила її, мої здогадки виявились цілком вірними – перед очима виблискувало золоте кольє з блакитно-сірими камінчиками по центру. Я отетеріла. І як це взагалі розуміти? Та воно не одну тисячу гривень коштує! Хто міг..., але тут несподівано я почула кроки..., хтось неспішно спускався сходами. Я миттю кинулася туди, здається і секунди не минуло. Та варто було мені лише наблизитися, як невідомий просто з шаленою швидкістю побіг вниз. Я поквапилась за ним, але, на жаль, не наздогнала. Хтось вискочив з під’їзду, наче куля, і я не змогла побачити, хто ж це все-таки був.

Віддихалася вже у себе у квартирі. Від адреналіну, що носився по крові, аж здригалася. Смішки смішками, але справа з горішками. Це вже геть не іграшки, спочатку повідомлення, потім квіти, тепер коштовності, що далі? Комусь відомий не тільки номер мого телефону, а й місце мого проживання. Підозри одразу вказували на Германа. По-перше, в нього достатньо коштів і він може дозволити собі такі подарунки. А, по-друге, це в стилі Германа так провину загладжувати. Я зателефонувала йому, аби висловити декілька «лагідних» слів, бо вибачення не просять так, щоб волосся потім дибки вставало. Але чоловік знаходився поза зоною досяжності. Ну, звісно! Хіба після того, як тільки-но втік, розмовлятиме телефоном? Що за дитячі витівки? Аврорі віддам, з нею він точно і розмовлятиме, і бачитиметься, тож нехай самі вирішують, що з тим кольє робити. Хоча маю визнати, воно гарне. А блакитно-сірі камінці пасують до моїх очей. Може це все-таки від Дана? Ага, фокусник точно б не тікав від мене. Той би ще і вдячності за подарунок вимагати почав. Так, треба ж і йому написати. Чи може краще набрати? Але тільки-но я розблокувала телефон, як мені самій зателефонували. Марина. Настрій миттєво змінився, відповідати мені не хотілося, якщо відверто. Але раз я вже вирішила поговорити з Даном, несправедливо ігнорувати і Марину. Я відповіла. Дівчина невпевнено привіталася, голос в неї був напруженим.

- Єво, вислухай мене, будь ласка. Я зараз не про наші непорозуміння чи мою зраду, як ти вважаєш. Я хочу поговорити щодо твоєї ситуації відносно танців з чоловіками. Я так розумію, нічого не змінилося?

Трохи не та розмова, на яку я очікувала, але як вже відповіла, то треба розмовляти далі.

- Так, ти маєш рацію, нічого не змінилося.

- Слухай, мені вдалося поговорити з одним із провідних психотерапевтів та поважних професорів нашого міста. Не хвилюйся, імені чи інших персональних даних я не називала. Він сказав, що вже стикався з випадком, подібним до твого. І, Єво, я хочу тобі довести, що то дійсно не гіпноз. Я довго не могла збагнути, чому слова мого брата так подіяли на тебе, що саме сприяло тому, що виник такий потужний внутрішній блок. Я розуміла, одна із причин в тобі, у твоєму емоційному стані, який був того вечора. Але зовсім не подумала про ще один можливий чинник. Я пам’ятаю, ти говорила, що вживала алкоголь на тій вечірці, так?

- Так. – Слова Марини мене добряче спантеличили, та переривати її ніхто не збирався. – Але я випила всього декілька коктейлів.

- Знаю. Та чи точно окрім алкоголю ти більше нічого не вживала?

- Тобто? – Марина геть з глузду з’їхала? – Звісно ні. Я ж казала, що нічого з наркотичних чи психотропних препаратів ніколи й в руках не тримала. Сенс мені б тоді було йти до психолога чи психотерапевта, якби причина полягала у наркотиках.

- Річ не у цьому. Звісно я не сумніваюся, що сама ти ніколи нічого подібного не вживала. Але чи не могли тобі без твого відома додати щось у воду або коктейль?