Глава 7. Знову друзі

Сидіти й чекати в лікарні було просто нестерпно. Іларій хоч і поряд знаходився, але від совісті та почуття провини врятувати він не міг. В мене перед очима так і стояла бліда, висохла постать, з запалими щоками, синіми колами та роздертими вустами, яка колись називалась моєю подругою. Коли я зловила її погляд, що поступово згасав, і Аврора впала на підлогу, в мені, здається, щось обірвалося. Я відвернулася від неї…Та хіба могла я хоча б на мить уявити, що Аврора опиниться у такому стані? Вона ніколи так ні за що не переймалася. Ніколи. Якби ж я хоча б вислухала її…

- Не картай себе. Провина жерла твою подругу, а не ти. Не треба звалювати все на свої плечі.

- Так, варто було просто сісти і нормально поговорити. Я дійсно не залишила нікому вибору.

- Це ти зараз говориш, чи ті, хто тебе у цьому постійно переконують?

В мені спочатку пробудився спалах обурення, але він швидко й згас.

- Не знаю. Я вже нічого не знаю, Іларію.

Несподівано з палати вийшов лікар і наблизився до нас:

- Я так розумію, це ви – пані Єва?

Я миттю підскочила:

- Так, це я! Щось з Авророю?

- Ні, заспокойтеся, будь ласка, з нею все гаразд, вона втратила свідомість через нервове перенапруження. Відпочине декілька днів і все налагодиться. Пані Аврора хоче, аби саме ви зараз до неї зайшли.

Я нічого не відповіла, проте за мене все промовив мій несвідомий крок назад. Я страшенно боялася нашої зустрічі. А тепер ще й це шалене почуття провини, яке просто не замовкало ні на мить! Самій би там поруч з Авророю не лягти від нервового перенапруження.

- Ви зблідли, вам зле? – лікар наблизився і взяв мене за руку.

- Тобі зле? – Іларій схопив за іншу.

- Все гаразд. – Я відійшла від обох чоловіків. – Я піду до Аврори. Сама.

Ледь наважилася відчинити ті двері. Вона підвела до мене свої сумні очі, які одразу ж почали наповнюватися сльозами. І я не витримала, підбігла до неї та обійняла:

- Пробач мені! Пробач, Авроро! Я не мала так чинити, я повинна була вислухати і…, – мені важко було закінчити речення, бо я, наче сухе дерево обіймала, що тремтіло від вітру. Як вона взагалі пересувається? Аврора почала захлинатися у сльозах і просто вимолювати в мене прощення… Я відчула, як моя шкіра вкривається мурахами, ця дівчина взагалі не схожа на мою подругу, впевнену і нахабну звабницю, яка звикла отримувати все, що забажає.

- Все. Все, припини! – я обхопила її обличчя руками, потім витерла сльози і нарешті зазирнула в очі. – Досить цих тортур. Забудьмо про все. Я більше не гніваюсь, а ти не картаєш себе, домовились? Ти моя найкраща подруга, хай там як. І пообіцяй, поклавши руку на серце, що й думки більше не матимеш, аби позбутися моєї майбутньої хрещениці чи мого майбутнього хрещеника. І так, нахабно тебе попереджаю, що хрещеною буду я! Конкуренції не терпітиму, так і знай!

Аврора розсміялася. Мені здається, вона забула навіть, як це й робити треба. Проте усмішка швидко зникла з її уст. Подруга поглянула на свій живіт, якого ще й помітно не було, а потім знову на мене, в її збентеженому погляді панувала цілковита розгубленість.

- Єво, а що ж мені тепер робити? Я не думала про любов до цієї дитини, я не вмію її любити! Всі мої думки були про те, щоб як слід покарати себе! Що ж це виходить? Я…, я погана матір… і подруга, і…

- Заспокойся. – Я  стиснула її долоні у своїх руках, намагаючись виглядати переконливо. – В тебе ще зовсім маленький термін, навчишся. Ти всьому навчишся. І я впевнена, що ти станеш хорошою мамою. Ти просто заплуталась, але час все виправить. Повір мені. Час все розсуне по місцях.

Аврора дивилася мені в очі, навіть не кліпаючи. Але спалах паніки почав потроху вщухати. Подруга зітхнула, а потім пригорнулася до мене і тихо промовила:

- Дякую тобі, Єво.

Ми говорили довго, близько години. Я запропонувала Іларію сходити до кав’ярні, але він висловив бажання чекати на мене тут.

- Іларій – це твій новий хлопець?

- Ні, ти що, він друг.

Помітно, що Аврорі трохи ніяково запитувати. Та що взагалі зробилося з Авророю, яку я знала? Та ніколи не переймалася про щось питати.

- Так що між вами з Даном сталося? Він погано вчинив з тобою? Він не здається поганою людиною.

Всередині від спогадів одразу гаряча хвиля промайнула. Я видихнула та, зрештою, все розповіла. І аж легше стало. Оскільки на обличчі в Аврори виразними залишились лише очі, бо все інше потьмяніло, зараз вони здавалися просто величезними. Їй принесли обід, тож за моїми розповідями часом здавалося, що вона ту ложку просто проковтне від подиву!

- Ти з ним переспала в незамкненій гримерці?!

- Авроро! Тебе тільки це вразило?

- Враховуючи, що я тебе добре знаю, – так! І що тепер робитимеш? Мені здається, Дан закоханий в тебе до нестями.

- А чому він тоді не розповів про Марину? Чому їй забороняв розповідати? Вигадав все з тим відрядженням, аби, бачте, якомога далі тримати мене від Андрія, Арсена та Германа…, – я вчасно схаменулася, – вибач. Тобі, мабуть, неприємно про нього говорити. Він хоч не відвертається? Намагається допомагати?