Глава 6. Повернення

- Слухай, яке гарне у вас містечко. Маленьке, але таке затишне й чисте. Не у кожному великому місті зустрінеться така краса!

- Це селище. Селище міського типу. Я ніколи не хотіла переїздити звідси. Ще до закінчення навчання знала, що обов'язково повернуся і житиму тут. – Я дивилася на Іларія, який визирав з вікна автівки і з захопленням все розглядав. Довелося взяти його з собою. Ну, як довелося, напевно, я цього сама захотіла. Хлопець увесь пізній вечір шукав мене, а коли я нарешті повернулася, одразу ж зрозумів – щось сталося. Та що там розуміти, в мене на обличчі було все написано. О, як я себе почувала кепсько! Я вчинила, як хтиве, безголове дівчисько! Дехто мене б напевно хвойдою назвав.

 Цілком все про нашу зустріч з Даном я звісно не розповіла, але причину свого тимчасового від’їзду повідомила. Іларій сказав, що йому без мене буде нестерпно сумно, тож, якщо я не проти, він залюбки приєднається до мого товариства. Враховуючи, що я нервую через повернення і майбутню зустріч з Авророю, підтримка мені не завадить. Іларій вмів і відволікти, і підбадьорити, і розсмішити, тож його присутність – те, що треба.

Арсен на мій від’їзд відреагував не зовсім спокійно. Точніше, зовсім неспокійно. В нього аж очі збільшилися, коли я попередила, що нас з Іларієм не буде декілька днів. Ох, як Арсена дратувала наша дружба. І справа не лише в ревнощах. Він швидко зрозумів, що Іларій цілком на моєму боці, тож, якщо я піду з колективу, можу і хлопця за собою потягти, а залишитися без двох танцівників одразу – зовсім нікуди не годиться. Тож ставити мені умови небезпечно. Я помітила, як він нервово стискає руки, а поглядом намагається придушити. Як тільки йому кортить віддати наказ, який би я не змогла порушити. Уявляю, як це важко з його егоїзмом і педантичністю терпіти мої «витівки». Але довелося Арсену і тут закусити свою губу та змиритися з нашою тимчасовою відсутністю.

Ми з Іларієм спочатку завітали до моїх батьків. Я їм розповідала про нього та й під час нашого спілкування у відеочаті хлопець встиг не лише познайомитися з ними, а ще й про себе розповісти. Я попередила, що не сама приїду, тож вони чекали вже на нас обох.

Йти на колишню роботу зовсім не хотілося. Чим ближче ми підходили до будинку культури, тим менше бажання туди навідуватись в мене було. Якби не жарти Іларія, навіть не знаю, я б вже тричі назад повернула.

Та далі на мене чекав просто вбивчий сюрприз – мені назустріч вийшла Марина… Я навіть не встигла зрозуміти, звідкіля дівчина з’явилася, ніби просто з повітря виринула! Я уповільнила кроки. Думки буревієм носилися в голові, а очі хаотично шукали, куди б повернути та де сховатися!

- Агов, ти чого гальмуєш? – Іларій одразу помітив зміну мого і без того пригніченого настрою.

- Нічого. Просто…, просто побачила людину, яку зустріти не сподівалася. – Всередині знову неприємно запекло, наче я горілки з пляшки сьорбнула. Вчора Дан, сьогодні його сестра, вони мене так до нервового зриву доведуть!

- Ти про оту дівчину, що до нас йде?

- Ага.

Хлопець кумедно нахилив голову набік:

- Та наче нормальна дівчина. Налякана хіба. Хоча…, – зиркнув на мене і підсумував, – ви обидві налякані.

Я швидко пояснила Іларію, хто ця «нормальна» дівчина, яка стільки часу підтримувала брехню Дана.

- А, то це та психологиня! А симпатична у Дана сестра, повинен я тобі сказати.

Я штурхнула Іларія в плече і поглянула в очі своїй колишній приятельці. Марина зупинилася напроти мене і почала нервово перебирати пальцями. Вперше бачу її такою збентеженою, невже брехня тепер боком вилазить?

- Привіт, Єво. – Голос в неї також змінився. Тихий і геть невпевнений. – Доброго дня, вам. – Вона перевела погляд на Іларія. А той вже усміхався і ладен був хіба не в обійми кинутися.

Я не вигадала нічого кращого, як познайомити їх. Вони обмінялися привітними усмішками, а далі між нами знову нависла пауза.

- Єво, я хотіла поговорити з тобою.

Ну, цього варто було очікувати. Але мені говорити зовсім не хотілося.

- Вибач, та нам ніколи. Мені треба навідатися на роботу і…

- Єво! – Марина перегородила мені шлях і схопила за руку, – я ніколи нічого не розповідала Дану. Все, про що мені ставало відомо на наших сеансах, залишалося в тих стінах. Пробач! Пробач, що не зізналася одразу. Ти навіть не уявляєш, скільки разів я намагалася поговорити з тобою. Я хотіла припинити все. Якось, навіть майже вийшло, але Дан зателефонував, якщо пам’ятаєш на стаціонарний, і благав нічого тобі не розповідати. Повір, я справді бачила і бачу зараз сильні почуття у мого брата до тебе. Як я могла…, – Марина тяжко видихнула, опустила очі й захитала головою. Я помітила її відчай, в мене і в самої щось переверталося всередині від слів колишньої приятельки. Розгубленість вкрала думки і зупинила рухи. Я не знала, що їй відповісти. З одного боку, я десь розумію Марину, і можливо навіть вірю їй, але з іншого – ми ж потоваришували, як можна було нічого мені не сказати? Якби вона просто була моєю психологинею, гаразд, хай їй байдуже, що коїться між мною та Даном. Але ж ми стали подругами, я ділилася з нею не просто таємницями, а глибокими сміливими почуттями, про які часом і сама собі стидалася зізнатися!

- Ми дійсно поспішаємо, вибач. – Я обережно прибрала її руку від своєї і зробила декілька кроків вперед. – Іларію, ти йдеш?