Глава 4. Купідони не помиляються

Сьогодні я прокинулася у розкішному номері. Власник готелю, де ми зупинилися, якийсь хороший друг Арсена, тож наш колектив – жаданий гість. Мені не хотілося вставати з ліжка, воно таке м'яке й пухке, як крем для торта. В моєму номері, який я розділила ще з трьома дівчатами, пахло корицею і навіть трохи глінтвейном. А краєвид за вікном..., я просто не хотіла від нього відходити. Але ввечері на нас чекає черговий виступ, тож довго насолоджуватися ані ліжком-піною, ані неймовірною красою природи за вікном, не вийде.

До речі, сьогодні з нами вперше виступає Іларій. Повинна віддати належне, хлопець чудово рухається, міцний і надійний в підтримках та добре відчуває своє тіло. А тіло у Іларія дійсно гарне: високий, худорлявий, з чітко окресленими м’язами та міцними мужніми руками. Всі дівчата з колективу пускали слинки в його присутності. Та краще вже так, бо коли його поряд не було, взагалі здуріти можна, вони тільки про нього й розмовляли! Добре, що хоч хлопець з Арсеном в номері мешкає, а то інформація про те, що в нього є дівчина, як погляну, нікого не зупиняє.

Ми з Іларієм потоваришували. Щоправда, наша дружба не до вподоби «великому» босу. Та ще й дівчата постійно дивуються, як це я не відгукнулася на чари хлопця. Але так сталося, що я можу сприймати Іларія серйозно доти, доки він не розтулить свого рота. А далі все, година сміху гарантована.

Я єдина, хто з ним ніяк не взаємодіяв під час наших танців. Тільки-но Іларій до мене наближався, голос Дана промовляв вимогливим наказним тоном гучніше за музику, тож я одразу відступала. Хлопець щось запідозрив, але довго нічого не коментував. Та за декілька днів до сьогоднішнього виступу Іларій підійшов до мене з досить неочікуваним питанням:

- Чого ти боїшся, Єво? Гадаєш, що я можу заподіяти тобі якусь шкоду під час танців? – його темні очі були такими глибокими, ніби космічний коридор з безліччю зірок. Він не відводив свого уважного погляду, а я не знала, що відповісти.

- Чому ти вирішив, що я боюся?

- Бо поза тренувальною залою ти дозволяєш до себе торкатися, але тільки ми заходимо до неї – все, на тебе й дихати не можна. То я хочу знати, чого саме ти боїшся?

Я дивилася на Іларія і розуміла, що мені так сильно кортить повірити хоч на мить цьому дивакуватому хлопцю. Хоча б на коротеньку мить... Я довго вагалася та, зрештою, не змогла опиратися можливості розповісти свою історію. Від самого початку, зі всіма подробицями та моїми справжніми почуттями.

Іларій жодного разу не пожартував, не перебив, не обділив своєю увагою. І навіть, коли мені було важко говорити, бо на очі наверталися сльози, терпляче чекав продовження. Я вперше бачила, щоб він так довго залишався серйозним. Гадала, йому стане нудно або він почне жартувати, але ні, хлопець виявився набагато чуйнішим, ніж я собі уявляла.

- Отже, Дан Совицький…, – Іларій задумливо промовив і поглянув кудись у далечінь. Ми сиділи на терасі та, як завжди, балували себе запашною кавою. – Зізнаюся, вперше бачу загіпнозованих людей. Ти реально чуєш його голос? Ніби він поряд стоїть та кричить тобі на вухо?

- Ні. Не зовсім. – Я усміхнулася та усмішка швидко зникла з мого обличчя. – Фокусник, наче в моїй голові, розумієш? Наче він причаївся і чекає, доки почнуть лунати звуки музики. А тільки-но мене торкнеться інший чоловік, Дан миттю захоплює свідомість і, здається, навіть керує всім тілом. А найгірше – позбавити цього впливу може лише він сам.

- Але він цього не хоче?

Я помотала головою.

- Я звісно можу помилятися, але з усієї твоєї розповіді складається враження, що фокусник… закоханий у тебе.

- Повір, це все маніпуляція. Я спочатку теж так думала, але насправді мені просто дуже хотілося вірити, що він може мене покохати.

Несподівано рука Іларія накрила мою:

- Нічого. Ми спіймаємо твого купідона і змусимо його все виправити. І з гіпнозом теж щось вирішимо. Обіцяю.

Наш виступ сьогодні викликав фурор. Не знаю, чи то все завдяки Іларію, чи ми з дівчатами більше постаралися, та глядачі залишилися в захваті від наших номерів.

Іларія Арсен кудись забрав, а дівчата поверталися до готелю. Я дочекалася, доки всі підуть, щоб продовжити свою традицію і побути на сцені на самоті. Розмова з Іларієм дала зрозуміти, що мені все ще неймовірно боляче. Я не могла дати волю всім своїм емоціям та здатися зовсім слабкою, але тут, зараз, можу…

Я не витримала і зарилася головою в складені руки. Навіщо він так зі мною вчинив...? Як же він міг...? Та довго краяти собі серце не довелося, несподівано десь поблизу заскрипіла дерев’яна підлога, а потім почулися тихі обережні кроки. Я миттєво підскочила та розвернулися, але там нікого не було, я нікого не бачила, окрім невеличкого променя світла, що падало зі стелі. Але ж я не глуха, я чую кроки і вони поступово наближаються...

Догралася! Невже в мене галюцинації?! І тільки-но я поставила в думках собі це запитання, як кроки несподівано стихли. Я напружено видихнула, продовжуючи уважно вдивлятися в бік, звідкіля вони лунали. Але було так тихо, аж занадто тихо...

- Ні, тобі не здалося, Єво. Тож навіть не думай тікати. – І на світло вийшов він, загадковий фокусник, якому вдалося створити найкращу ілюзію, щоправда, з моїм життям.

Я забула, як треба дихати. І говорити. І рухатись. Здавалося, або ж це сон, або ж я остаточно втратила здоровий глузд.