Глава 2. Глава Дана

Я дивився на нашу спільну світлину, що була зроблена після  феєричного номера з вогнем, і чув лише розмірений стукіт годинника. Я знав, де Єва. Знав мало не з першого дня, бо поставив на вуха всіх своїх знайомих. Однак не зміг одразу вирушити за нею. Не знаю..., я зовсім не знаю, як пояснити їй свій вчинок. Що говорити? З чого починати?

Чи збрехав я? Так, збрехав. Так, я попросив свою сестру не розкривати моєї таємниці. Чи підло це? Звісно підло. І те, в якому зараз через мене стані Марина, мало не роздирає зсередини. Хоча її провини тут зовсім нема. Лише на мені відповідальність за те, що сталося.

Але я безсилий..., мої почуття до Єви позбавляють мене здатності мислити твердо та раціонально. Є тільки палке, гучне, невимовно сильне та надзвичайно велике бажання бути з нею поряд, і знати, що вона лише моя...

Чи збирався я їй все розповісти? Ні. На жаль, не збирався. Мені страшенно соромно, адже я майже ніколи в житті не брехав, і взагалі – я ненавиджу брехню. Та, зрештою, сам в ній і потонув.

Мій характер не для стосунків. Це я говорив сам собі й часто чув від інших. Можу сміливо зазначити, що жодної дівчини до Єви я не розглядав навіть як імовірних партнерок. А навіщо примушувати себе, якщо душа не лежить? Я ніколи не розумів тих людей, які йдуть на величезні жертви, ледь не на тортури наважуються, аби бути з кимось поряд. Навіщо воно? Хіба такого життя прагнуть навзаєм? А де ж тут про щастя? Де воно тут? Та, коли доля вдруге зіштовхнула нас з Євою, моє розуміння боротьби за те саме омріяне щастя докорінно змінилося. Мене весь час вабило й вабить до неї, тягне так, що аж тілу боляче, коли опираюся. Вона постійно в моїх думках, зареєструвала там своє місце проживання і не збирається його покидати.

Як не соромно зізнаватися, але я боявся, що Єва почне віддалятися від мене. Навіть ревнував до власної ж сестри, бо їй вона довіряла, а в мені бачила лише ворога! Як я міг розповісти їй все, коли вона тієї ж миті втекла б від Марини і звісно ж від мене. Як, власне, і вчинила.

У Єви дійсно щось схоже на психологічний блок. Я в цьому трохи тямлю, але Марина – професіоналка, вона справді могла б допомогти. Та сталося не так, як гадалося. Хто б міг подумати, що та ніч з Євою виявиться найщасливішою і водночас найсумнішою ніччю в моєму житті.

Я порвав її заяву на звільнення. Ну як її, написану Андрієм від імені Єви. Цікаво, на що вона сподівалася? Що я отак просто відступлю? Заплющу на все очі та звільню її? Не дочекається! Ніколи я цього не зроблю! І взагалі, нехай подякую моїй терплячості, єдина причина, з якої я ще не повернув її назад, це...триклята розгубленість... Ненавиджу цей стан невизначеності! Він провокує невпевненість.

Не розумію, невже я так і не зміг довести Єві, як сильно її кохаю? Невже моїх слів було замало, аби повірити в щирість почуттів? Так, десь я схибив і вчинив відверто погано, але ж можна було хоча б поговорити, а не одразу тікати? Її втеча не просто образила, вона неприємним осадом загусла в моїй душі та перетворила світлі надії на підступні сумніви.

А найгірше – я знаю, з ким вона зараз... Цей мерзенний покидьок Арсен, а бодай мені лише дістатися до нього! Єва така наївна, вона навіть не здогадується про його справжні наміри та не повірить мені, як би я не намагався довести істину. Але незабаром на руках буде більше потрібної інформації і тоді вона нікуди не подінеться, їй доведеться мене вислухати.

У двері несподівано постукали, а потім майже одразу і без всілякого дозволу в кабінеті з’явилася моя помічниця Ніка. Вигляд вона мала досить суворий.

- Знову, Дане?

Я досить беземоційно перепитав, що саме «знову»?

- Що саме? Ти вкотре скасував виступ, шановний! – Ніка підійшла і жбурнула на стіл порожні звіти разом з видруком моєї відмови.

Я напружено видихнув:

- Так, скасував. Я маю на це право.

- Ти зараз серйозно, Дане? – вона дивилася на мене такими очима, ніби зараз застрибне на шию та відкусить мені голову. А Ніка може, вона людина запальна, від неї будь-хто міг отримати на горіхи.

- Цілком. – Однак я тих «горіхів» не боюся, бо моє слово – закон.

Ніка якийсь час спопеляла мене поглядом, але потім в її очах з’явився сум. Вона ненавмисно поклала руку на стіл і ми обидва зупинилися на мініатюрній витонченій обручці, що прикрашала її безіменний палець. Моє серце болісно стиснулося, але я намагався не видати того та посміхнувся.

- Гарна. Вадим нарешті освідчився тобі?

Дівчина з обережністю кивнула.

- Вітаю. Ви молодці. Зичу вам справжнього щастя та розуміння. На весілля хоч покличеш?

Ніка пустила очі під лоба:

- Не верзи дурниць! Звісно ти там будеш. – В погляді дівчини знову з’явився смуток, вона почала говорити тихіше, але не менш наполегливо, – Дане, якщо ти й надалі відмовлятимешся від виступів, підуть плітки, ти зіпсуєш собі репутацію. Подумай про своїх фанатів, про колектив, а про благодійність?

- Ніко, якщо ти натякаєш на гроші, то їх більш ніж достатньо.

- Ні, друже, я натякаю на те, що у всьому треба знати міру! Ти понервував, випустив пару, гаразд. Ми всі все розуміємо. Але досить! Зрештою, ти – публічна людина і в тебе є відповідні обов’язки. Взагалі-то перед нами вони також є, Дане.