Глава 1. Нове знайомство

Він вкотре аплодував мені. Арсен аплодував, не відриваючи очей. Чоловік повторював аплодисменти після кожної репетиції, а мене це невимовно дратувало! Щоб не грубіянити, я швидко хапала свої речі й тікала в душ.

Ми встигли виступити вже у двох містах. Номери дівчат я бачила раніше, тому рухи запам’ятала з легкістю. Аби ще мене б не чіпав ніхто, взагалі чудово було б. Арсену я одразу заборонила щось випитувати. Якщо хоче, щоб я танцювала з його колективом, нехай мовчить. З дівчатами важче, вони не розуміли, чому я стала такою таємничою. Але розмовляти про щось я просто не могла...

Як і обіцяла, змінила номер мобільного, його знали лише мої батьки. Під час кожної нашої розмови я чула, як вони за мене хвилюються. Від цього краялося серце, але повернутися – значить взагалі занапастити себе. Я просила лише розуміння і трохи часу. А з цим мені пощастило, бо розуміння в моїй родині багато. Батьки казали, що до мене приходили..., але я завжди переривала, вибачалась та просила нічого мені не розповідати і про мене також нікому нічого не говорити.

За репетиціями, переїздами та виступами постійно думати про Дана, на щастя, було ніколи. І це тішило. Однак, його голос нікуди не зник. Навпаки, тільки я хоч трохи піддаюся емоціям, як одразу починаю чути його в голові. Уява малює образ фокусника так чітко, що здається, наче він весь час поряд. А нещодавно я цілком випадково натрапила в соціальних мережах на свіжу світлину, на якій Дан стояв поруч з гарною дівчиною і мило їй усміхався. Все б то нічого, але в очах дівчини я впізнала той водограй з відчуттів, який і сама донедавна відчувала. А це може означати…, навіть думати не хочу, що це може означати. Воно й так боляче, я не хочу, аби боліло дужче.

А ще мене рятувала автівка. І чому я раніше її не придбала ? За кермом з’являлося відчуття свободи. Щоб зайвий раз не розмовляти з дівчатами я купувала салат, сідала у свою «ластівку» і їхала ближче до природи, де й вечеряла під її чарівні звуки. Ось це мені дарувало насолоду. Іноді я навіть танцювала коло дерев чи води, знаходила нові рухи. Танцювала і забувала про все на світі.

Сьогодні традиція повторилася. Я повечеряла в товаристві прекрасного нічного неба та вийшла на галявину, аби просто насолодитися спокоєм та тишею. Було тепло, тому тренч я не застібала, мені подобалося, як зовсім легенька нічна прохолода торкається шкіри. Я підвела голову до неба і вдихнула на повні груди. Але видихнути спокійно мені не дали. Поблизу хтось був..., тобто йшов, я чула, як листя шелестить під чиїмось ногами. Річ у тому, що я не знаю цієї місцевості, вдень тут не була і мені невідомо, що знаходиться поблизу. Я завжди просто їхала та обирала навмання, де зупинятися. Можливо тут поряд є якесь поселення, хтозна. Але в будь-якому випадку мені зовсім не хотілося б з кимось зустрітися. Мій тет-а-тет з природою – саме те, що потрібно зараз і перетинатися з людьми точно бажання ніякого нема.

Я стрімко підскочила до автівки, але сховатися в ній не встигла, мене змусив закам’яніти життєрадісний чоловічий голос:

- І подумати не міг, що сюди ще хтось приїздить, аби насолодитися краєвидом.

Не знаю, чому, але я відверто розгубилася. Застрибнути до автівки та поїхати – виглядатиме, ніби втеча, а повернутися – чомусь моторошно. Зрештою, навкруги темно та й година вже пізня, цікаво, що незнайомець сам тут забув, теж прийшов краєвидом помилуватися?

- Агов, пані? З вами все гаразд? Здається, ви не рухаєтеся?

Та звісно не рухаюсь! Я зовсім не знаю, що мені робити!

- Пані, вам допомога потрібна? – і почав повільно наближатися до мене. Я смикнулася і миттєво розвернулася до незнайомця:

- Стійте на місці, будь ласка!

Чоловік одразу зупинився.

- Стою.

Він став на клаптик, що якраз освітлювався зірками з неба, тож я змогла його трохи роздивитися. Чоловік виглядав досить молодо, років на двадцять, худорлявий, мав високий зріст та темне і скуйовджене волосся. На губі та на брові поблискували пірсинги, вони, до речі, йому неабияк личили.

- Що вам від мене потрібно? – дурнувате запитання, але на думку більше нічого не спало.

У чоловіка очі збільшилися від здивування. Через слабке освітлення вони здавалися майже чорними.

- Мені? Мені нічого не потрібно. Я гадав, що це ви потребуєте допомоги. – Високі вилиці хлопця надавали йому яскравої винятковості. Мої очі точно б зупинилися на такому обличчі в натовпі.

- Ні. Ви помилилися. І взагалі мені вже час...

- Я вас налякав, так? – на його вустах з’явилася приємна доброзичлива усмішка.

- Та ні. Просто я не очікувала когось тут зустріти о такій порі.

- Я й сам не очікував. Так, раніше сюди часто приїжджали, особливо пари. Ну, знаєте, типу на зірки подивитися. Але скільки проходжу повз, вже давно нікого тут не бачу.

Коли незнайомець згадав про пари, мені ще дужче закортіло скоріше поїхати геть, бо в серці одразу запекли зовсім свіжі рани.

- Вибачте, я не хотів вас налякати.

Я кивнула у відповідь і хотіла було нарешті повернутися до автівки, але хлопець несподівано промовив:

- Яка ви цікава…, – промовив та почав задумливо мене роздивлятися.

- Що саме вам здалося цікавим? – якось не змогла я стриматись від запитання. Давненько мене ніхто цікавою не називав.