Пролог

Я чекала, доки всі підуть. Дівчата одна за одною запитували, чому не іду з ними до готелю, але я однаково і беземоційно всім відповідала, що незабаром приєднаюся.

Зараз я відчувала себе роботом. Механізмом без душі. Порожнім тілом, що ідеально відтворює рухи. Гадала, що з таким байдужим ставленням до всього танцювати взагалі не вийде. Але ж ні. Вийшло. Досвід допоміг. А ще мій новий друг.

Зате Арсен отримав те, що хотів. Ну як, майже те. Він бачив, що я тепер інша.  Розумів, що наполягати на сольних виступах зараз зовсім не варіант, і чекав. Повинна сказати досить терпляче чекав, ніякої наполегливості, навіть з педантичністю своєю боровся. Хоча мені, власне, байдуже. Я танцюю з колективом і більшого не хочу.

Лише сцена час від часу повертала мені мене. Але тільки тоді, коли ми залишалися наодинці. Я домовлялася з охоронцями, щоб після кожного виступу мені дозволяли побути трохи на самоті. Я сідала обличчям до зали, звішувала зі сцени ноги, а руками обіймала саму себе. А потім просто слухала. Слухала тишу і про все згадувала. На очі одразу наверталися сльози. Тільки тоді, напевно, я і дозволяла собі плакати. Тільки тоді.

Не стало це винятком і зараз. Я стискала свої плечі долонями, вдивляючись кудись в темряву, а щоки топили солоні цівки. Мені й досі боліло. Боліло та пекло так, наче хтось розпечене залізо в серце встромив. Якась часточка мене самої почала звинувачувати у тому, що я не дала жодних шансів пояснити Дану свій вчинок, що я просто втекла і вирішила все за нас обох. Але, що пояснювати? Я бачила на власні очі написані його сестрою-акторкою слова. Та що там, я їх на все життя запам’ятаю! Які ще пояснення?! Один вирішив покарати, а інша – проекспериментувати. «Сподіваюся – ти знаєш, що робиш». Та звісно знає! Фокусник чудово знав, що робив!

Я не витримала і зарилася головою в складені руки. Навіщо він так зі мною вчинив...? Як же він міг...? Та довго краяти собі серце не довелося, несподівано десь поблизу заскрипіла дерев’яна підлога, а потім почулися тихі обережні кроки. Я миттєво підскочила та розвернулися, але там нікого не було, я нікого не бачила, окрім невеличкого променя світла, що падав зі стелі. Але ж я не глуха, я чую кроки і вони поступово наближаються...

Догралася! Невже в мене галюцинації?! І тільки-но я поставила в думках собі це запитання, як кроки несподівано стихли. Я напружено видихнула, продовжуючи уважно вдивлятися в бік, звідкіля вони лунали. Але було так тихо, аж занадто тихо...

- Ні, тобі не здалося, Єво. Тож навіть не думай тікати. – І на світло вийшов він, загадковий фокусник, якому вдалося створити найкращу ілюзію, щоправда, з моїм життям.