Фобія кохання

Розділ 5.

Рікаель Роуз.

Я повільно піднімався по сходах, які м’яко рипіли під ногами, ведучи на другий поверх. Просторі стіни були оздоблені світлими панелями з дерев’яними вставками, а під ногами простягався товстий килим приглушеного відтінку. Будинок здавався надто ідеальним, ніби виставковим — стерильним, без жодного натяку на життя.

Здалеку було чутно голос Тейрі, яка щось бурмотіла собі під ніс, але я не прислухався. Нехай говорить. Мене це не хвилює.

Але щойно я підійшов ближче, побачив натягнуту поперек проходу червону стрічку. Вона виглядала майже карикатурно — тонка, але водночас загрозлива.

— Серйозно? — пробурмотів я собі під ніс, торкаючись стрічки кінчиками пальців.

— Ти там збираєшся жити чи просто милуєшся? — Тейрі з’явилася в коридорі, схрестивши руки на грудях. Її голос був сповнений роздратування.

Я обернувся і зітхнув.

— Якби ти перестала кричати, можливо, я вже був би в своїй кімнаті, — відповів я, відвертаючись від неї.

— А що це? — Вона підійшла ближче, вказуючи на стрічку.

— Поняття не маю. Може, це просто прикраса? — я знизав плечима. — І навіть якщо ні, мені байдуже.

Я повернувся до неї спиною і рушив далі коридором, залишивши дівчину саму.

За кілька хвилин я знайшов двері, які вели в одну з кімнат. Вона була простора, з великим ліжком у центрі й високою шафою в кутку. Вікна закривали щільні темно-сірі штори, пропускаючи лише вузькі смужки світла. Я зачинив двері, раптово відчувши полегшення від того, що знову залишився сам.

Дівчина за дверима все ще щось говорила, але її голос вже здавався приглушеним і далеким. Я сів на ліжко й провів руками по обличчю.

Я давно не спілкувався з дівчатами настільки близько, а тим більше не жив з кимось під одним дахом. Це здавалося дивним і навіть неправильним. Руки злегка тремтіли, але я намагався не показувати цього. Зовні я здавався байдужим, хоча всередині мене стискало щось важке й неприємне.

Тейрі виглядала... спокійною. Можливо, навіть надто спокійною для цієї ситуації. Вона поводилася так, ніби вже давно все вирішила для себе і знала, як діяти. Мені здавалося, що вона тримається набагато краще за мене.

Я підійшов до вікна і відтягнув край штори. Двір здавався таким самим величезним, як і будинок. Сад, басейн... Затишок, який я давно не відчував. Але замість того, щоб заспокоїти, це все лише дратувало.

В голові знову закрутилася низка спогадів.

Проклята...

Я стиснув кулаки. Ні. Я не хочу про неї згадувати. Не зараз.

Повернувшись до ліжка, я ліг і втупився в стелю.

Внизу щось грюкнуло — мабуть, Тейрі вирішила досліджувати будинок. Я піднявся, розуміючи, що доведеться спуститися і хоча б зробити вигляд, що я частина цієї гри.

Але мій погляд привернула шафа, я повільно підійшов до неї, намагаючись осмислити побачене. Одяг був складений ідеально — ніби його щойно принесли з магазину. Поряд стояли дві великі валізи. Як я міг не помітити цього раніше?

— Ну і інтуїція в мене, — пробурмотів я, кидаючи погляд на кімнату. З першої ж спроби знайшов свою спальню. Якби я вірив у долю, міг би подумати, що так і мало статися.

Все виглядало ідеально підібраним, наче хтось довго вивчав мої смаки. Кросівки, що стояли біля валізи, були саме тієї марки, яку я завжди купував. Я провів пальцями по швах штанів і відчув, як всередині все стиснулося. Це було... занадто.

Я сів на край ліжка, але погляд знову повернувся до валіз. Їх я вирішив поки не чіпати.

Лінда, схоже, справді добре підготувалася. Жодного сумніву в цьому не було. Її чоловік, Еліот Кейнанд, людина, яка знаходиться настільки близько до президента, що, мабуть, міг би дізнатися про кожного з нас більше, ніж ми самі про себе знали.

Це лякало. І водночас викликало злість.

Я зупинив погляд на листі, що лежав на тумбі. Білий конверт із чітким написом: "Для Рікаеля Роуза", я узяв його в руки й розкрив.

"Вітаю тебе, Рікаелю, у твоїй кімнаті. Сподіваюся, вона тобі подобається і з усіма речами я вгадала".

Я скривився. Це було схоже на підготовлену пастку, в яку я добровільно вступив. Але текст продовжував:

"Що ще хочу сказати — на першому поверсі, в дальній кімнаті, на тебе чекає спортзал. Я знаю, як ти любиш займатися. Лінда".

Я опустив лист на тумбу, задумливо проводячи пальцями по його краю.

— Знаєш, як я люблю? — пробурмотів я вголос, ніби Лінда могла мене почути.

Я підвівся з ліжка, кинувши швидкий погляд на шафу, і попрямував до дверей. Треба було подивитися на цей спортзал. Якщо він дійсно такий, як вона натякала, то, можливо, я зможу хоч трохи заспокоїтись.

— Добре. Граємо за її правилами... поки що, — прошепотів я, закриваючи за собою двері.

Зійшовши на перший поверх, я пройшов коридором до кінця, відчуваючи, як гулкі кроки розчиняються в порожньому просторі. З Тейрі я не зіткнувся — це дуже добре. Коли відкрив двері, мене зустрів слабкий запах свіжої деревини й шкіри.

Спортзал був величезним — більше схожим на професійний тренувальний центр, ніж на звичайну кімнату в будинку. Уздовж однієї стіни тягнувся ряд дзеркал, відбиваючи простір, роблячи його ще ширшим. В центрі стояв боксерський ринг, обтягнутий чорними канатами з блискучими металевими кріпленнями. Його поверхня виглядала новою, ніби тут ще ніхто не тренувався.

Праворуч від рингу знаходилася зона з гантелями та штангами. Стелажі були заповнені різними вагами, акуратно розкладеними за розмірами. Біля стіни — кілька тренажерів для кардіо, включаючи бігові доріжки й велотренажери.

Ліворуч висіли боксерські груші різних розмірів, а поруч із ними — полиці з бинтами, рукавицями та іншими аксесуарами для тренувань. В одному з кутів я помітив мати для йоги та розтяжки, а трохи далі — турнік і бруси.

На стіні поруч із дзеркалами висів великий телевізор, напевно для тренувальних відео або, можливо, навіть для камер спостереження.

Я провів рукою по рукаву сорочки, намагаючись скинути напругу. Лінда справді знала, як усе організувати. Було видно, що грошей на це не пошкодували.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше