Розділ 4.

Тейрі Беннет.

Машина була чорною, з тонованими вікнами, що не пропускали зайвих поглядів. Салон пахнув свіжою шкірою й новизною, хоча сама атмосфера в ньому здавалася натягнутою, майже задушливою. М'які сидіння не дарували відчуття комфорту — навпаки, я сиділа, ніби на голках, час від часу ковзаючи поглядом по фігурі охоронця попереду. Він не озивався і навіть не поворухнувся за весь час поїздки, ніби й не помічав нас.

Рікаель сидів поруч, відвернувшись до вікна, наче я була порожнім місцем. Його обличчя залишалося непроникним, а рухи — розслаблено-байдужими. Здавалося, ніщо тут його не цікавить. Його мовчання почало мене дратувати, але водночас викликало дивну тривогу.

— Тобі не цікаво, чому вибрали нас? — моє питання прорвалося в напружену тишу.

Він навіть не повернув голови.

— Мені байдуже, — відповів він сухо, ніби ця тема його зовсім не стосувалася.

Його слова прозвучали відрізаюче, і я вловила, як він нервово стиснув пальці в кулак, хоча намагався приховати це. Йому явно було некомфортно — я це відчула, навіть попри його байдужий вигляд.

Але чому? Це питання крутилося в моїй голові, додаючи ще більше непевності до цієї поїздки. Я втупилася в своє відображення у вікні, намагаючись знайти відповіді на питання, які залишилися без відповіді.

Я здригнулася від несподіванки, коли охоронець раптом порушив мовчання. Його голос був низьким і трохи хрипким, наче він не звик багато говорити.

— Я не повинен ось так з вами розмовляти, — почав він, трохи нервово поглядаючи в дзеркало заднього виду, — але тобі, дівчино, "дуже пощастило" з напарником, тому я зроблю виняток.

Я підняла голову, дивлячись на нього, а Рікаель навіть не ворухнувся, лишень краєм ока кинув погляд на спину охоронця.

— Лінда не має якоїсь чіткої тактики вибору, — продовжив він. — Вона вибирає тих, хто її зацікавить. Іноді це зовнішність, іноді характер.

Я відчула, як серце застукало швидше.

— Історія, яка стоїть за плечима, теж має значення. Вона дивиться, як пара виглядатиме в кадрі, чи буде цікаво за ними спостерігати. 

Я не знала, що на це сказати. Було дивно чути, що твоє життя стало частиною якогось шоу просто через те, що ти "цікава".

Рікаель все так же мовчав, але я помітила, як його погляд став важчим, з якоюсь тінню невдоволення.

— Це гра, дівчино, — додав охоронець, — і вона почалася задовго до того, як ви це зрозуміли.

Я знову подивилася на хлопця, сподіваючись побачити хоч якусь реакцію, але він лише злегка похитав головою, даючи зрозуміти, що не збирається обговорювати це.

Машина проїжджала повз поля і ліси, які здавалися нескінченними, поки я намагалася усвідомити почуте. Що ж такого цікавого було в мені? І чому Рікаель поводився так, ніби він давно знає відповіді на всі ці питання?

За вікном поступово зникали дерева, і ось нарешті серед густої зелені з’явився будинок. Великий, майже як маєток, з високими вікнами і масивними кам’яними колонами при вході. Його стіни були пофарбовані в блідо-сірий колір, а чорний дах різко контрастував із ними. Навколо простягався доглянутий газон, а по обидві сторони від під’їзду тягнулася акуратна алея з ліхтарями.

Я мимоволі провела пальцем по склу, намагаючись уявити, як воно – жити в такому місці. Але відчуття було більше схожим на те, ніби я дивлюся фільм, а не потрапила в реальність.

— Виходьте, — озвався охоронець, зупинивши машину біля головного входу.

Рікаель першим відкрив двері і вийшов, навіть не глянувши в мій бік. Я затрималася на секунду, вдихаючи повітря, перш ніж ступити на гравій під ногами.

— Вітаю в новому домі, — сказав охоронець, спираючись на машину.

 Його тон був спокійним, але з ноткою поблажливості.

— Дім? — я подивилася на будинок, відчуваючи, як у животі щось стислося. — Він більше схожий на в’язницю.

Охоронець усміхнувся.

— Це залежить від того, як ви на це подивитесь. Дехто називає це в’язницею, а хтось – можливістю.

Рікаель мовчки глянув на нас і рушив до дверей. Я зітхнула і попрямувала за ним.

— І ще одне, — додав охоронець, коли ми вже майже увійшли всередину. Ми обидва зупинилися. — Не забувайте, що правила тут не просто слова. І краще вам їх дотримуватися.

Хлопець навіть не повернувся. Я ж коротко кивнула і пішла за ним у будинок.

Всередині все було ще більш розкішним, ніж я уявляла. Високі стелі, масивна люстра над нами, мармурова підлога, від якої відбивалося світло. Уздовж стін стояли картини в позолочених рамах, а вдалині виднілися двоє дверей, ймовірно, ведучих у різні кімнати.

Рікаель не став чекати і попрямував углиб холу. Я зупинилася на секунду, щоб оглянути це місце. Воно було красивим, але здавалося холодним і чужим.

— Тейрі, ти йдеш? — почула я його голос.

— Йду, — видихнула я, ідучи слідом.

Ми увійшли в залу, і важкий звук замка, що клацнув за спиною, змусив мене здригнутися. Простора кімната зустріла нас м’яким світлом від кришталевої люстри. Посередині стояв великий скляний стіл, на якому лежав конверт із написом: "Для Тейрі Беннет і Рікаеля Роуза."

Я кинула погляд на хлопця. Він, як і раніше, виглядав байдужим, ніби все, що відбувається, не мало до нього жодного стосунку.

Рікаель навіть не поворухнувся.

— Лист для нас, — сказала я, підходячи до столу.

— Читай сама, якщо хочеш, — кинув він і впав на диван біля вікна. — Мені це не цікаво.

Я стиснула губи, придушуючи роздратування, і взяла конверт. Відкрила його і почала читати вголос:

— "Вітаємо у вашому новому домі! Це місце стане вашим притулком на найближчі місяці. Ось декілька важливих правил: у вас є доступ до заднього двору, проте залишати межі паркану суворо заборонено. Якщо вам щось потрібно — ліки, продукти чи інші речі — напишіть мені, і все буде доставлено. Пам’ятайте, що дотримання правил є обов’язковим. Порушення призведе до покарання або дискваліфікації. До зустрічі! Лінда". 

Я підняла очі й зустріла погляд Рікаеля. Він виглядав так, ніби ледве стримував зітхання.