Розділ 3.

Тейрі Беннет

Я стояла перед величезною будівлею, яка здавалася мені надто високою, щоб бачити її кінець. Скляні стіни відбивали сонячне світло, засліплюючи очі, а масивні двері з чорного металу нагадували вхід у незвіданий світ. Над входом золотими літерами сяяло ім’я тієї, через кого моє життя могло змінитися назавжди — Лінда Кейнанд.

Я глибоко вдихнула, ніби збираючись пірнути під воду, й зробила крок уперед. Усередині пахло дорогими парфумами та свіжозвареною кавою. Мармурова підлога виблискувала так, що в ній відбивалося моє власне знервоване обличчя. Просторий хол нагадував музей — скульптури, картини в позолочених рамках і дорогі меблі говорили про статус цієї жінки більше, ніж будь-які статті чи чутки.

— Тейрі Беннет? — пролунав голос.

Я здригнулася й повернула голову. Переді мною стояла молода дівчина в темно-синій уніформі з бейджиком на грудях. Її усмішка була натягнутою, але очі видавали професійну байдужість.

— Так, це я, — відповіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Проходьте за мною, будь ласка.

Я поправила сумку на плечі й пішла за нею. Кроки дзвеніли в порожньому коридорі, ніби все приміщення навмисне було створене, щоб люди відчували себе меншими, ніж є насправді.

Дівчина провела мене до зали, і я одразу відчула, як хвилювання вдарило в груди з новою силою. Приміщення вражало своїми масштабами. Високі стелі були прикрашені ліпниною, а на стінах висіли екрани, які зараз показували логотип шоу — дві долоні, що з’єднувалися в тремтливому рукостисканні.

Простора зала була освітлена яскравими софітами. Уздовж стін стояли камери на штативах, їхні чорні об’єктиви нагадували націлені на нас приціли. Деякі оператори вже метушилися, налаштовуючи обладнання, інші спокійно сиділи, чекаючи початку.

В кінці зали височіла сцена — піднята платформа з ідеально відполірованим покриттям. Світло ламп спрямовувалося саме на неї, залишаючи решту приміщення в легкій напівтемряві.

На сцені стояло шість диванів, розташованих півколом. Вони відразу впадали в око своїми яскравими кольорами, але між собою не гармоніювали. Кожен мав свою особливість — відтінок, що викликав змішані емоції. Їхня строкатість лише підкреслювала, наскільки різними мали бути ті, кому судилося на них сидіти.

Людей уже зібралося чимало. Хтось стояв групами, нервово перемовляючись, інші сиділи окремо, намагаючись здаватися спокійними. У повітрі віяло напругою. Я обвела залу поглядом, намагаючись зрозуміти, хто з них буде моїм партнером.

Та поки я розглядала натовп, увагу привернули двері в кінці залу. Вони відчинилися, в приміщення увійшла жінка. Я одразу зрозуміла — це була вона, Лінда Кейнанд.

Жінка, яку важко було не помітити. Їй було близько тридцяти п’яти, але виглядала вона так, ніби знала всі секрети цього світу й умудрилася підкорити їх. Висока, струнка, з рівною поставою, яка видавала впевненість у собі.

Її чорне, гладко зачесане волосся спадало до плечей, обрамляючи обличчя з чіткими, майже скульптурними рисами. Темні очі, які, здавалося, бачили тебе наскрізь, ідеально підведені стрілками, доповнювали образ людини, що не терпить заперечень. Вуста, вкриті матовою червоною помадою, були стиснуті в легкій усмішці — одночасно доброзичливій і злегка іронічній.

На ній був приталений костюм темного кольору, що підкреслював її фігуру, і дорогі туфлі на високих підборах, які гучно відлунювали кожним кроком по сцені. Лінда випромінювала владу й витонченість — ту, що притаманна людям, які звикли тримати в руках не лише свою долю, а й долі інших.

Вона кивнула операторам, і зала відразу ожила. Камери зафіксувалися на ній, миготіли лампочки запису.

— Добрий день, — промовила вона, голос, низький і мелодійний, миттєво заповнив простір. — Ласкаво просимо на шоу, що змінить ваші життя.

Її погляд ковзнув по кожному з нас, ніби оцінюючи, хто витримає, а хто зламається.

— Мене звати Лінда Кейнанд. Сьогодні ми починаємо подорож, яка зруйнує ваші страхи... або ж ви самі станете їхньою жертвою.

Слова жінки зависли в повітрі, викликаючи в когось зацікавленість, а в когось — відвертий жах. Лінда дала зрозуміти, що назад дороги немає.

Вона підійшла до столика, на якому лежала акуратно складена папка і відкрила її, тонкі пальці пробіглися по сторінках, ніби перевіряючи щось ще раз.

— А тепер, — сказала вона з тією ж впевненістю, яка вже встигла заповнити всю залу, — ми розпочнемо з найважливішого, з розподілу пар.

Її голос прозвучав чітко, і в залі запанувала тиша.Кейнанд підняла очі від папки й повела поглядом по кімнаті.

— Кожен із вас має страх, який доведеться подолати. Але пам’ятайте — ви тут не одні. Ваш партнер стане вашою підтримкою або ж тягарем. Те, як ви впораєтеся, вирішуватиме все.— Коли я називатиму імена, будь ласка, сідайте на диван, що відповідає вашій фобії.

Лінда повільно зачитувала пари.

— Алекс і Софія, — її голос відбився від стін. — Фобія темряви. Чорний диван.

Вони підійшли до чорного дивана, і камера стежила за ними, поки вони сідали поруч, злегка нервуючи.

— Нора і Девід. Фобія води. Синій диван.

Наступні імена лунали одне за одним, заповнюючи простір. Кожна пара займала свої місця, дивани швидко наповнювалися.

Я сиділа в останньому ряду й намагалася приховати хвилювання, стискаючи пальці в кулаки. Я помітила, як інші нервово перезиралися зі своїми партнерами, хоча ще кілька хвилин тому були чужими.

Час ніби сповільнився, і ось нарешті Лінда підняла останній аркуш.

— Тейрі і Рікаель. Фобія кохання. Червоний диван.

У залі повисла тиша, я відчула, як серце підскочило до горла. Я повільно піднялася з місця й помітила, що з протилежного кута зали підвівся хлопець.

Високий, із впевненими рухами, але поглядом, у якому читалося щось темне, він здався мені одночасно незнайомим і... знайомим.

Рікаель повільно наблизився до мене, ми рушили до дивана, що залишився порожнім. Наш диван.

Коли ми сіли, я відчула, як його погляд на мить ковзнув по мені, перш ніж знову опустився вниз.