Розділ 2.

Рікаель Роуз.

Понеділок. Ще один день, коли маски тріскають, залишаючи оголену правду, коли минуле шепоче в спину, нагадуючи, ким ти є насправді.

Я лежав у своєму ліжку й дивився в стелю. Мармурові орнаменти над головою здавалися холодними й чужими — так само, як і весь цей дім. У дитинстві я часто вважав його пасткою, де кожен коридор нагадував лабіринт без виходу. І навіть зараз, коли мені двадцять три, це відчуття нікуди не зникло.

Я виріс у багатстві. Шикарний маєток, дорогі машини, вечірки для обраних — усе це було в мене з самого дитинства. Але знаєш, що не купиш за гроші? Розуміння, підтримку, любов. Усе те, чого мені завжди бракувало.

Мій батько — власник мережі ресторанів по всій країні. Людина, яка перетворювала бізнес на мистецтво, а людей — на гвинтики у своїй машині. Він завжди хотів, щоб я став його копією. Але я не міг. Не хотів. Він не зважав на мої страхи, не питав, як мені живеться з тим, що любов для мене — це тягар. Його не цікавила моя фобія. Його цікавили лише мої результати.

Я встав із ліжка й пройшовся до вікна. За склом розкинулася бездоганна картина — доглянуті сади, басейни, доріжки з білого каменю. Але все це нагадувало мені пустку. Порожнечу, яку неможливо заповнити.

На кухні мене вже чекав свіжозварений еспресо. Ні, не турбота — звичка. У моєму домі навіть доброта була автоматизованою. Я підніс чашку до губ, коли до мене підійшла служниця.

— Кур’єр, сер.

Я стояв біля столу й дивився на конверт у її руках. Білий, з золотим тисненням. Уже п’ятий. П’яте запрошення на шоу, яке я навіть не думав розглядати.

Вона мовчки поставила його переді мною, ніби боялася зайвим рухом привернути мою увагу. Але мені було байдуже.

— Ти вільна, — буркнув я, не підводячи голови.

— Сер?

— Я ж кажу, ти вільна, можеш йти!

Дівчина кивнула й зникла за дверима. А я залишився сам.

Проте не надовго.

На сходах пролунав важкий крок. Я не встиг обернутися, як у кімнату зайшов батько. Його строгий костюм сидів ідеально, ніби він щойно зійшов із рекламного плаката. Так було завжди. Мій батько — жива вітрина успіху.

— Що це?

— Лист.

Я підняв голову.

— Я бачу, що лист! — голос різонув повітря, змусивши мене напружитися. — Це… Це що, з того шоу?

Я мовчки кивнув.

— Який раз?

— П’ятий.

— П’ятий?! — Його очі звузилися. — І ти мовчав?

— Це не має значення.

— Не має значення? — Він підійшов ближче, і я відчув, як від нього тхне дорогим одеколоном. — Це має величезне значення!

Я стиснув щелепи.

— Чому?

— Чому? — Він нахилився до мене, ніби хотів втиснути свої слова мені в голову. — Та тому що це реклама, Рікаелю! Це вихід на новий рівень! Якщо наша сім’я почне працювати з тією… як її… Ліндою Кейнанд, це буде вибух!

— Для бізнесу.

— Саме так! І ти маєш це зробити.

Я відійшов убік.

— Ні.

Його очі спалахнули.

— Ні?

— Ти не слухаєш мене. Це не для мене.

— Ти все життя тікаєш від цього! — Він ударив рукою по столу, змусивши чашку кави хитнутися. — І настав час перестати.

— Для чого? Для твого іміджу?

Він стиснув кулаки.

— Для того, щоб ти нарешті став чоловіком.

Я засміявся.

— Чоловіком? У твоїх очах я ніколи ним не був. І не буду.

Його погляд різонув сильніше за слова.

— Ти підеш на це шоу, — сказав він твердо. — І ти переможеш.

Я мовчав. Він розвернувся й пішов, залишивши мене наодинці з конвертом.

Я знову сів. Узяв його до рук і розірвав край.

Запрошення було розкішним: золоті літери на перламутровому папері. Воно виглядало так, ніби його створили для весільної церемонії, а не для божевільної гри.

"Вітаємо, Рікаель Роуз! Ви були обрані для участі в реаліті-шоу "Страх єднає серця". Ми віримо, що ви зможете подолати свої страхи й знайти шлях до перемоги. Чекаємо на вас у п’ятницю о 10:00 ранку за адресою, вказаною нижче".

Ну що ж, здається, у мене немає вибору. А стіль часу вдавалося ігнорувати...