Розділ 1.

Тейрі Беннет.

Я завжди ненавиділа понеділки.

Ні, не через ранкові будильники чи сірість за вікном. Я ненавиділа їх, бо кожен новий тиждень був як бій. Бій з собою, своїми страхами і світом, який не давав права на спокій.

Я живу в світі, де страхи були не слабкістю, а клеймом. Ти народжувався з ними і мав нести цей тягар усе життя. Комусь щастило — фобію можна було подолати з дитинства, перетворивши її на невиразний спогад. Але були й ті, для кого страх ставав вічним ув’язненням. Я належала до других.

Фобія кохання.

Звучить як жарт? Можливо. Але для мене це було прокляттям.

Коли я була дитиною, батьки намагалися навчити мене, що любов — це прекрасно. Вони цілувалися на моїх очах, танцювали на кухні, навіть співали дурні пісні про кохання, щоб я сміялася. А потім я дізналася, що любов може вбивати.

Аварія на шаленій швидкості — вони вирішили, що пристрасть важливіша за здоровий глузд. У ту мить щось всередині мене зламалося. Я перестала вірити в любов і почала боятися її так сильно, що навіть слово “почуття” змушувало мене здригатися.

Бабуся прийняла мене до себе. Вона завжди пахла ваніллю й лавандою, завжди усміхалася і казала, що будь-який страх можна приручити, наче кішку. Але вона теж мене покинула. Два роки тому.

Я залишилася з порожнечею і страхом, який не відпускав.

Сьогодні був черговий понеділок. І як завжди, я прокидалася з думкою, що хочу знову заснути.

Я пролежала кілька хвилин, вдивляючись у стелю, а потім змусила себе встати. Кава допомагала мені триматися. Я кип’ятила воду й уявляла, як цей тиждень знову пройде у спробах втекти від власного розуму.

Але коли в двері постукали, моя рука смикнулася, і чайна ложка впала на підлогу.

Страх прийшов миттєво — той самий липкий страх, що змушує коліна підкошуватися. Я майже не користувалася доставкою, а друзі… їх у мене просто не було.

Я відкрила двері.

— Для Тейрі Беннет, — промовив кур’єр, тримаючи в руках конверт. Його голос був рівним, майже байдужим.

— Що це?

Він знизав плечима:

— Ви обрана.

— Обрана?

І пішов.

Я зачинила двері й довго дивилася на конверт. Руки тремтіли, а серце билося так сильно, що здавалося — зараз вирветься з грудей.

Я завмерла.

Золоті літери, перламутровий папір і напис, який я впізнала одразу:

“Страх єднає серця.”

Це було шоу, про яке говорила вся країна. Соціальний експеримент, реаліті-шоу, яке вже десять років збирало біля екранів мільйони глядачів. Його творець — Лінда Кейнанд — жінка, яку одночасно обожнювали й ненавиділи.

Шоу зводило разом людей, обтяжених однаковоми фобіями. Дванадцять учасників, шість команд, шість місяців у будинках, створених для того, щоб зіштовхнути їх із їхніми страхами. Ідея полягала в тому, щоб змусити їх боротися за своє життя, за перемогу над тим, що паралізує їх із дитинства.

Будинки ставали пастками. Для тих, хто боявся темряви — майже без світла та вікон. Для тих, хто боявся замкнутого простору — вузькі коридори та маленькі кімнати. І кожен тиждень інтерв’ю з Ліндою, яка розкривала кожен шрам, кожну слабкість, щоб перетворити життя учасників на видовище.

Переможці отримували мільйон доларів. Ті, хто програвав, покидали шоу разом зі своїми страхами. А інколи — зі зламаними життями.

"Вітаємо, Тейрі Беннет! Ви були обрані для участі в реаліті-шоу "Страх єднає серця". Ми віримо, що ви зможете подолати свої страхи й знайти шлях до перемоги. Чекаємо на вас у п’ятницю о 10:00 ранку за адресою, вказаною нижче.”

Мої пальці стисли лист так сильно, що він мало не порвався.

Взяти участь? Іти туди, де моя найбільша фобія стане головною темою для глядачів?

Але коли я сіла за стіл і зробила ковток холодної кави, одна думка вперто не покидала мене. Я згадала бабусю.

Можливо, це шанс.

Можливо, це єдиний спосіб перестати боятися.

Я знову глянула на лист.

І хоча всередині мене кричав страх, я вже знала, що піду.