Розділ 32 “Битва за Париж”

Всього за декілька годин, пошматовані війною поля, вкрив перший сніг. Сніжинки одна за одною вкривали те, що колись звалося для когось домом та тих, хто для когось був другом.

Хуртовина вкривала все, наче бажала загоїти невиліковну рану. Можна сказати, ці кристалики льоду ніяк не могли вплинути ані на людей, ані на їхні дії. Вони просто нагадували людям про те, що всі їхні дії очікує неминуче майбутнє, яке або забере у них все, або дасть їм усе.

Мабуть, тільки природа залишила у собі тут хоч щось людське. Вона не змінилася, що б не відбувалося, вона жила, хоч і не так, як раніше, вона дарувала людям емоції, хоч тепер всі й проклинали її за цей сніг, який для тисяч солдат означав смерть. 

Холодніше ставала щогодини, якщо не щохвилини. Темно-сіре небо ніби не бажало продовжувати розмову з людьми, гніваючись на них за 4 роки знущання не так над природою, як над самими собою.

Колона Генрі рухалася у бік Парижу, у той час, як їхній командир був на дирижаблі, вже бачачи на горизонті стовпи диму та той смертоносний вогонь, який тепер руйнував це велике місто.

По обидва боки від них стояли одні лиш стіни, вкриті морозом, що могли розповісти нам не одну історію, як про довоєнне минуле, так і про криваве сьогодення.

На одній зі стін якимось чудом вистояла одна картина. На ній була зображена якась сім’я, хоч мало хто й здогадувався, що всі її члени загинули в результаті бомби, яка й знищила цей дім, а разом із ним те життя, яке вже ніколи не повернеться у його залишки.

Молоді солдати тільки й дивилися на світ, яким він став тепер, і починали сумніватися, чи правильно вони діють. Шкода, що більшість з них рано чи пізно стануть схожими на Генрі, хтось загине, хтось отримає важке поранення, потрапить у полон, але все ж залишиться той один відсоток, який після всіх жахів навколо, ще раз подивившись на картину, відчує жаль до тих життів, які ніколи не досягнуть бажаного через війну, яка напряму пов’язана з Ритмом Життя. То невже Ритм такий жорстокий? Чому він не змінить всього декількох людей, аби врятувати мільйони? Чому не закінчить війну? Не поверне все так, як було?

Здавалося б, на ці запитання немає достеменних відповідей, та, на жаль, чи, на щастя, у мене вони є.

Ритм, у першу чергу, почав цю війну не для того, аби та чи інша сторона виграла війну. Ні, він зробив це, аби люди побачили, до чого можуть призвести дії монархів, володіючих вже куди страшнішими ресурсами, аніж у Середньовіччі чи Античності. Тепер біля рук однієї особи були десятки мільйонів доль, особистих Ритмів та врешті-решт життів. Суспільство мало побачити, що слово “війна” – це вже не якийсь похід чи битва декількох армій. Сучасна війна – це вже битва стратегів, людей та ресурсів, яка виснажує світ куди більше, ніж до цього.

Люди мали зрозуміти, що життя у світі, де справедливість – примарне та незрозуміле слово, означатиме існування у такій реальності, яка тепер була навколо них. У світі, де питання життя і смерті вже вирішене, а смерть значно знецінилася після початку дії проєкту NL. Це світ, у якому надсучасна зброя тепер у руках небезпечних режимів, війна яких стирає з землі все і всіх. Вона не завершиться і після перемоги над Францією. У цьому світі Ритм віддав перевагу Центральним Державам, і тепер від їхніх дій залежатиме значно більше, ніж у 1914.

– Сер, ми входимо у місто, – радо сповістив командира по рації водій бронетранспортера. 

У бойовій машині було вікно, і тому всі могли чудово бачити чорні силуети будинків, які на своїм віку бачили багато, проте такої ненависті ще не зустрічали. Перебуваючи безпосередньо у зоні бойових дій, звуки боїв стало чутно куди краще, тому солдати здригалися від кожного снаряду, що розривався просто поряд з їхньою колоною, яка вже встигла розділитися на декілька груп, кожна з яких пересувалися у бік центру. 

– Сер, далі рухатися небезпечно: з кожного вікна на нас може чекати засідка, адже цей район перебуває у сірій зоні. 

– Дідько б вас взяв! Невже поки нас не було, вони навіть не спробували покращити тактичну ситуацію?! – Машина зупинилися і декілька офіцер вийшли з неї. Вони пильно глянули на сотні рядових солдат, які просувалися вулицями за їхніми спинами, – А швидше не можна? Ми маємо першими досягти Ейфелевої вежі, аби після війни з почестями їхати Берліном на параді перемоги! – Кричав Андер по рації.

– Сер, місто обороняють справді великі сили ворога. До того ж у кожному будинку на нас можуть чекати ще й партизани.

– Тоді бийте в будинки! Нехай вся частина міста, якою ми будемо йти, зрівняється з землею! – Навіть не задумуючись, сказав він. 

Офіцер здригнувся від почутого, проте не міг ослухатися свого командира.

– Танкісти, починаємо обстріл будинків! – Крім того, він взяв рацію, аби додатково попередити пілотів Люфтваффе: – Наказ простий: стерти з лиця землі всі квартали перед нашими підрозділами!

***

Генріх стояв перед величезним опуклим склом, просто перед яким знаходилася вся апаратура та кабіна пілотів.

Звідси, як нізвідки, було прекрасно видно увесь Париж, змучений та спотворений.

Це була радше якась чорно-біла картина, на якій і солдати, і техніка, і будівлі були, наче якісь скелі, а сніг, що вкривав їх – якась ілюзія.

На додачу до того, сіре небо мов би відвернулося від усіх, хто був ще живий. Сонця немов ніколи й не було, а його проміння наче назавжди покинуло цей світ.