Розділ 32 “Битва за Париж”

Всього за кілька годин пошматовані війною поля вкрив перший сніг. Сніжинки одна за одною застеляли те, що колись для когось було домом, і тих, хто для когось був другом.

Хуртовина вкривала все, ніби прагнула загоїти невиліковну рану. Можна сказати, ці кристали льоду ніяк не могли вплинути ні на людей, ні на їхні дії. Вони лише нагадували людям, що всі їхні вчинки чекає неминуче майбутнє, яке або забере в них усе, або дасть їм усе.

Мабуть, лише природа зберегла тут щось людське. Вона не змінилася, що б не відбувалося, вона жила, хоч і не так, як раніше, дарувала людям емоції, хоч тепер усі й проклинали її за цей сніг, який для тисяч солдатів означав смерть.

Холоднішало щогодини, якщо не щохвилини. Темно-сіре небо ніби не бажало продовжувати розмову з людьми, гніваючись на них за чотири роки знущань не так над природою, як над самими собою.

Колона Генріха рухалася до Парижа, тоді як їхній командир перебував на дирижаблі, уже бачачи на обрії стовпи диму й смертоносний вогонь, що руйнував це величне місто.

По обидва боки від них стояли лише стіни, вкриті морозом, які могли б розповісти не одну історію – як про довоєнне минуле, так і про криваве сьогодення.

На одній зі стін дивом уціліла картина. На ній була зображена якась сім’я, хоч мало хто здогадувався, що всі її члени загинули від бомби, яка зруйнувала цей дім і разом із ним життя, що вже ніколи не повернеться в його рештки.

Молоді солдати лише дивилися на світ, яким він став тепер, і починали сумніватися, чи правильно чинять. Шкода, що більшість із них рано чи пізно стануть схожими на Генріха: хтось загине, хтось отримає тяжке поранення, потрапить у полон, але залишиться той один відсоток, який, переживши всі жахи й ще раз глянувши на картину, відчує жаль до тих життів, що ніколи не досягнуть бажаного через війну, напряму пов’язану з Ритмом Життя. То невже Ритм такий жорстокий? Чому він не змінить кількох людей, щоб урятувати мільйони? Чому не зупинить війну? Не поверне все, як було?

Здавалося б, на ці запитання немає точних відповідей, але, на жаль чи на щастя, у мене вони є.

Ритм почав цю війну не для того, щоб перемогла та чи інша сторона. Ні, він зробив це, щоб люди побачили, до чого можуть призвести дії монархів, які володіють куди страшнішими ресурсами, ніж у Середньовіччі чи Античності. Тепер в руках однієї особи опинилися десятки мільйонів доль, особистих Ритмів і, зрештою, життів. Суспільство мало зрозуміти, що слово “війна” – це вже не похід чи битва кількох армій. Сучасна війна – це змагання стратегій, людей і ресурсів, що виснажує світ значно більше, ніж раніше.

Люди мали усвідомити, що життя у світі, де справедливість – примарне й незрозуміле поняття, означатиме існування в такій реальності, яка була навколо них. У світі, де питання життя і смерті вже вирішене, а смерть знецінилася після запуску проєкту NL. Це світ, у якому надсучасна зброя опинилася в руках небезпечних режимів, чия війна стирає з землі все й усіх. Вона не завершиться навіть після перемоги над Францією. У цьому світі Ритм віддав перевагу Центральним державам, і тепер від їхніх дій залежатиме набагато більше, ніж у 1914 році.

– Сер, ми входимо в місто, – радісно сповістив командира по рації водій бронетранспортера.

У бойовій машині було вікно, тож усі чудово бачили чорні силуети будинків, які за свій вік бачили багато, але такої ненависті ще не зазнавали. Перебуваючи в зоні бойових дій, звуки боїв стали чіткішими, і солдати здригалися від кожного снаряда, що розривався поряд із їхньою колоною, яка вже розділилася на кілька груп, що просувалися до центру.

– Сер, далі рухатися небезпечно: з кожного вікна може чекати засідка, адже цей район у сірій зоні.

– Дідько б вас узяв! Невже поки нас не було, вони навіть не спробували покращити тактичну ситуацію?! – Машина зупинилася, і кілька офіцерів вийшли з неї. Вони пильно глянули на сотні рядових солдатів, які просувалися вулицями за їхніми спинами. – А швидше не можна? Ми маємо першими дістатися до Ейфелевої вежі, щоб після війни з почестями їхати Берліном на параді перемоги! – кричав Андер по рації.

– Сер, місто обороняють значні ворожі сили. До того ж у кожному будинку можуть бути партизани.

– Тоді бийте по будинках! Нехай уся частина міста, якою ми йтимемо, зрівняється з землею! – не вагаючись, наказав він. Офіцер здригнувся від почутого, але не міг ослухатися.

– Танкісти, починаємо обстріл будинків! – Він узяв рацію, щоб додатково попередити пілотів Люфтваффе: – Наказ простий: стерти з лиця землі всі квартали перед нашими підрозділами!

***

Генріх стояв перед величезним опуклим склом, за яким розміщувалася вся апаратура й кабіна пілотів. Звідси, як нізвідки, відкривався чудовий вид на змучений і спотворений Париж. Це була радше чорно-біла картина, де солдати, техніка й будівлі нагадували скелі, а сніг, що їх укривав, здавався ілюзією. До того ж сіре небо ніби відвернулося від усіх, хто ще лишався живим. Сонця немов ніколи й не було, а його промені наче назавжди покинули цей світ.

Усі, навіть виснажені війною німці, сиділи сумні й знервовані. Лише Генріх почувався чудово: його життя наближалося до мети, а отже, мало сенс. Стільки років страждань мали виправдати себе сьогодні, коли він із іскрами в очах спостерігав, як по обидва боки від дирижабля вибудовується ескадрилья бомбардувальників, готових до дії. Усі чекали команди однієї людини.