Розділ 31 “Фінальний Ривок”

Як змінюються люди? Як це відбувається і що може цьому перешкодити?

Здавалося б, складні запитання, але відповідь, яку Генріх шукав увесь цей час, була очевидною. Усе зводиться до Ритму Життя.

Саме за бажаннями Ритму змінюється доля, а згодом і люди.

На жаль, суть Ритму не завжди зрозуміла, як і його наслідки. Ритм мав би змінити нас на краще, допомогти встановити загальний мир і злагоду в усьому світі, але це надзвичайно довгий і важкий процес, що стосується кожної людини. Доки у світі залишатиметься хоча б одна людина, яка ще не стала тим, ким має бути, жахливі події не припиняться, а лише намагатимуться посилити свій вплив на нас…

***

17 грудня 1918 року. Минуло понад три роки від початку Верденської битви, що забрала життя сотень тисяч бійців. У ході битви німецьким військам вдалося захопити місто ціною величезних втрат, а французи на фронті зазнали ще більших поразок. США вступили у війну не в 1917, а 26 січня 1916 року, щоб зупинити стрімкий наступ Німецької імперії. Лінія зіткнення значно змістилася, і великі східні та північні території Франції опинилися під окупацією.

На початок 1917 року сформувалася нова лінія фронту, відстань від якої до Парижа становила менш ніж 20 кілометрів.

Згодом науковці країн Антанти створили схожі технології повернення життя, що врешті зупинило німців.

Протягом року обидві сторони намагалися змінити хід війни, кидаючи в бій дедалі більші сили. Але в лютому 1917 року, у ході Червоної революції, Російська імперія розпалася, що дало змогу українцям сформувати незалежну державу – УНР. Генріх мав рацію, і тепер Михайло боровся на своїй землі за свою країну проти білих і червоних сил.

У 1918 році війська союзників спробували переламати хід війни, усвідомивши втрату східного союзника, і розпочали наступ, який, на жаль чи на щастя, провалився, не прорвавши лінію фронту майже ніде.

Після перемоги на сході сотні тисяч досвідчених німецьких солдатів перекинули на Західний театр бойових дій, готуючись до фінального удару й остаточного розгрому союзників. Шанси на успіх за всіма прогнозами тепер були значно вищими, ніж у 1914 чи 1916 році. Високотехнологічна німецька армія мала перевагу над ворогами, які вже не могли чинити опір. Але це становище на фронті було досягнуте кривавою ціною чотирьох років, які Генріх провів у боях. Не раз після Вердена він бачив те, що не бачили інші, виживав у найзапекліших операціях, витримував тяжкі поранення, переживав масовані обстріли.

От тільки з кожним днем, місяцем, роком Таємний Голос з’являвся дедалі рідше, ніби прагнучи забути Генріха. І на це були свої причини…

***

– Я сказав на коліна! – громовим голосом, що луною розкотився приміщенням, закричав чоловік у формі, яка вирізнялася не лише вишуканістю, притаманною офіцерам і майорам, а не рядовим бійцям. На його грудях висіли десятки медалей: “За оборону позицій на Марні”, “За штурм Вердена”, “За взяття Нансі” та багато інших нагород, які заздрісно розглядали підлеглі. Вони стояли в просторому цеху, понівеченому війною: від бомбардувань стеля майже зникла, відкриваючи сіре небо. Синоптики попереджали про погіршення погоди, тож настрій у всіх був кепський.

Вдалині, серед чорних зимових полів, ще не вкритих снігом, лунали вибухи й постріли.

Поодинокі руїни хуторів і сіл, давно згорілі, сумно слухали завивання вітру, мов мертві скелі. Температура впала до -6°C, і чотирьом полоненим французьким розвідникам у лахмітті було явно холодно.

– Скажіть, гарна сьогодні погода? – награно розсміявся командир. – Як на мене, саме те, щоб трохи розважитися, га? – Його пістолет вистрілив у небо, і змучені, скалічені солдати здригнулися від жаху.

– Сер, вони можуть не розуміти нас, бо…

– Тиша, я сказав! – гримнула постать у темряві, не давши офіцеру закінчити. – Ці іроди нас чудово розуміють, і не кажи мені нічого! – Він стукнув кулаком по металевій плиті. – Сьогодні вони поплатяться за все – за війну, за минуле, за те, що є і що буде. – Його голос був наче металевий, жорсткий навіть для воєнного часу. Цього командира знали й боялися в усьому батальйоні. Подейкували, що якийсь дух захищав його від куль і снарядів, хоча зовні він здавався звичайною людиною.

– Ми прийшли сюди, щоб захистити те, що ви в нас забрали, – страждальним, але нескореним голосом ледве вимовив один із полонених.

Очі чоловіка в темряві блиснули – він не одразу повірив, що йому наважилися таке сказати.

– Сюди його! Мерщій, чортові слимаки! Сюди цього сучого сина! – Четверо солдатів кинулися вперед, схопили змученого полоненого, який скреготав зубами від болю й тортур, якими “славився” цей підрозділ.

– Що вам потрібно? – тремтячим голосом спитав нещасний, дивлячись прямо в очі постаті, що ховалася в темряві.