Розділ 31 “Фінальний Ривок”

Як змінюються люди? Як це стається, та що може цьому перешкодити? 

Здавалося б, складні запитання, та відповідь, яку шукав Генріх впродовж всього цього часу була очевидною. Вся справа лежить у Ритмі Життя.

Вже відповідно до бажань Ритму змінюється і доля, а вже згодом і люди.

На жаль, суть Ритму не завжди зрозуміла, як і його наслідки. Ритм мав би змінити нас на краще, допомогти встановити загальний мир та злагоду в усьому світі, проте це дуже довгий і важкий процес, який стосується кожної людини, адже поки у світі залишатиметься хоч б один чоловік, який досі не є тим, ким має бути, жахаючі події навколо не припиняться, а натомість тільки намагатимуться посилити свій вплив на нас…

***

17 грудня 1918. Минуло більше трьох років з моменту початку Верденскої битви, яка забрала життя сотень тисяч бійців. В ході битви німецьким війська вдалося взяти місто великими втратами, а на фронті французи зазнали ще більших втрат та поразок. США вступили у війну не у 1917, а 26 січня 1916, аби зупинити стрімкий наступ військ Німецької Імперії. В ході наступу лінія зіткнення значно змінилася, а величезні східні та північні території Франції були окуповані.

Станом на початок 1917 сформувалася інакша лінія фронту, відстань від якої до Парижа сягала менше 20 кілометрів.

Згодом науковці країн Антанти спромоглися створити схожі технології повернення життя, що врешті-решт зупинило німців.

Цілий рік обидві сторони намагалися змінити хід війни, протиставляючи ще більші сили, одначе у лютому 1917 в ході червоної революції, російська імперія розпалася, що дало змогу сформувати незалежну державу українців – УНР. Генріх був правий, і тепер Михайло бився повністю на своїй землі за свою країну, як проти білих, так і проти червоних сил.

У 1918 війська союзників спробували змінити хід війни, розуміючи втрату свого великого східного союзника, і почали власний наступ, який, на жаль, чи, на щастя, провалився, не давши змоги практично ніде прорвати лінію фронту.

Після перемоги на сході, сотні тисяч досвідчених німецьких солдат перемістилися на Західний театр бойових дій, готуючись до фінального ривка та остаточного розгрому союзників. Шанс на успіх за всіма прогнозами тепер був куди більший, ніж 1914 чи 1916. Тепер високотехнологічна німецька армія мала велику перевагу над своїми останніми ворогами, які вже не були у змозі протистояти німцям. Та не забуваймо, що таке положення на фронті було досягнуто кривавою ціною чотирьох років, які Генрі провів на фронті. Ще не раз після Вердену він бачив те, що не бачили інші. Він виживав у найзапекліших операціях, витримував найтяжчі поранення, переживав наймасовіші обстріли.

От тільки з кожним днем, місяцем, роком, ТГ з’являвся все рідше, ніби бажаючи забути Генріха. На жаль, і на це були певні причини…

***

– Я сказав на коліна! – Громовим голосом, що луною розкотився кімнатою, закричав чоловік у формі, яка відрізнялася від солдатської не лише вишуканістю, властивою офіцерам та майорам, але точно не рядовим бійцям. На його грудях висіли десятки медалей: “За оборону позицій на Марні”, “За штурм Вердена”, “За взяття Нансі” та ще купа інших нагород, які заздрісними поглядами споглядали підпорядковані йому люди, що як і він, стояли у якомусь великому цеху, який був ущент скалічений війною: від бомбардувань більшості його стелі взагалі не було, тому всі могли бачити сіре небо над собою. Синоптики попереджали про погіршення погоди, тому сьогодні мало хто був у гарному настрої.

Вдалині, серед чорних зимових полів, які ще не вкрив сніг, чулися звуки вибухів та пострілів.

Поодинокі руїни хуторів та сіл, що вже давно згоріли, наче мертві скелі сумно слухали завиваючий вітер. Температура вже опустилася до -6 градусів за Цельсієм, тому чотирьом полоненим французьким розвідникам, які були в якомусь лахмітті, ясна річ, було холодно.

– Скажіть, гарна сьогодні погода? – награними емоціями розсміявся командир, – Як на мене саме те, аби дещо розважитися? Га?! – його пістолет вистрілив у небо, а солдат, і так змучених та скалічених, пробрав жахливий жах.

– Сер, вони можуть не розуміти нас, бо

– Тиша, я сказав! – гримнула постать у темряві, не давши офіцеру закінчити думки, – Ці іроди нас чудово розуміють, і не кажи мені нічого! – Стукнув кулаком об найближчу металеву плиту він, – Сьогодні вони поплатяться за все, за війну, за минуле, за те, що є і що буде, – Його голос був, наче металевий. Він був вкрай жорстким навіть для військового часу, тому  саме цього командира знали і боялися у цілому батальйоні. Ходили чутки, що завдяки якомусь духові його не брала ні пуля, ні снаряд, хоча ззовні він був немов би, як і всі. 

– Ми прийшли сюди, аби захистити те, що у нас забрали ви, – страждальним, але нескореним голос ледве вимовив один з полонених.